Едіт Єва Егер - Вибір, Едіт Єва Егер

чим я заслужила життя. Діяти так добре, як можу, присвятити себе служінню іншим, робити все, що в моїх силах, аби вшанувати батьків, робити все, аби їхня смерть не стала марною. Робити все залежне від мене, хоч ця змога й дуже обмежена, аби майбутні покоління не зазнавали того, через що довелося пройти мені. Бути корисною, робити корисне, жити та розквітати, щоб я могла використати кожну мить, аби зробити світ кращим. І нарешті, нарешті припинити тікати від минулого. Зробити все можливе, аби спокутати його та відпустити. Я можу зробити вибір, який ми всі можемо зробити. Я не можу змінити минуле. Але існує інше життя, яке я можу врятувати, — моє власне. Те, що я проживаю зараз, цієї дивовижної миті.

Я готова повертатися. Я беру камінь із землі, невеличкий, шорсткий, сірий, непримітний. Я стискаю камінь. За єврейською традицією ми поміщаємо маленькі камені на могильну плиту на знак поваги до мертвих, виголосивши міцву, благословення. Камінь означає, що мертві продовжують жити в наших серцях та спогадах. Камінь у моїй руці — це символ нескінченної любові до батьків. Це талісман провини й суму, з якими я прийшла сюди зустрітися, — дещо неосяжне та жахливе водночас, що я можу втримати у руці. Це смерть моїх батьків. Смерть колишнього життя. Це те, що сталося. І це народження нового життя. Терпіння та співчуття, яких я навчилася тут, здатності не засуджувати себе, здатності відповідати, а не реагувати. Це правда та мир, які я приїхала відкрити тут, і все, що я нарешті можу залишити тут, залишити в спокої, залишити позаду.

Я залишаю камінь на клаптику землі, де колись стояв барак, де я спала на дерев’яних нарах з п’ятьма дівчатами на одному ліжку, де я заплющила очі, почувши «Блакитний Дунай», та танцювала заради життя. Я сумую за вами, кажу я батькам. Я люблю вас. Я завжди любитиму вас.

До величезного табору смерті, що поглинув моїх батьків і так багато інших людей, до кімнати жаху, яка досі може давати мені священні знання про життя — що мене було принесено в жертву, але я не жертва, що мене було скривджено, але не зламано, що душа не вмирає, що сенс та мета можуть прийти з самої глибини того, що завдає тобі найбільшого болю, — я промовляю свої остаточні слова. Прощавай, кажу я. Та дякую. Дякую за життя, за можливість нарешті прийняти життя таким, яке воно є.

Я йду до залізної брами своєї давньої в’язниці, до Бели, що чекає на мене на траві. Краєм ока я помічаю чоловіка у формі, що крокує під знаком назад і вперед. Він охоронець музею, не солдат. Та коли я бачу, як він марширує в своїй уніформі, я не можу не завмерти, не затамувати подих, не очікувати на звук пострілу з рушниці, на посвист кулі. На мить я знову маленька налякана дівчинка, дівчинка в небезпеці. Я — ув’язнена. Але я дихаю, я чекаю, поки ця мить мине. Я торкаюся синього американського паспорта в кишені свого пальта. Охоронець доходить до кованого напису і розвертається, маршируючи знову в бік в’язниці. Він мусить тут лишатися. Це його обов’язок. А я можу піти. Я вільна!

Я покидаю Аушвіц. Я виходжу звідси! Я йду під словами «Arbeit Macht Frei». Якими жорстокими та глузливими були ці слова, коли ми збагнули, що хоч що б ми робили, це нас не звільнить. Але коли я залишаю позаду бараки та зруйновані крематорії, сторожові пости, відвідувачів та охоронця музею, коли я йду під літерами з темного металу до свого чоловіка, я бачу, як слова осяюються правдою. Праця дійсно звільнила мене. Я вижила, аби я могла робити свою роботу. Не ту роботу, про яку писали нацисти, — не тяжку працю жертвування та голодування, виснаження та поневолення. Це була внутрішня робота. Навчитися виживати та розквітати, навчитися прощати себе, допомагати іншим робити те саме. І коли я роблю свою роботу, я більше не заручниця й не ув’язнена. Я вільна.

19 Мелодія, яку трубач грає щогодини з північної вежі костелу Діви Марії у Кракові.

20 Коричневе та чорне вбрання з голови до ніг — характерна риса представників неонацистів, членів національно-соціалістичного руху в Америці.

ЧАСТИНА ЧЕТВЕРТА

ОДУЖАННЯ

Розділ 20

Танок свободи

Одна з останніх моїх зустрічей з Віктором Франклом відбулася під час Третього світового конгресу з логотерапії у Реґензбурзі в 1983 році. Йому було вже майже вісімдесят, а мені п’ятдесят шість. Багато в чому я залишалася тією ж людиною, що панікувала в лекційній залі в Ель-Пасо, ховаючи в сумочку маленьку паперову книжку. Я досі розмовляла англійською з сильним акцентом. Досі потерпала від репереживань. Досі носила в собі болісні картини та оплакувала втрати минулого. Але я більше не почувалася жертвою. Я відчувала — і завжди відчуватиму — приголомшливу любов та вдячність до двох моїх визволителів — американського солдата, що витягнув мене з-під купи тіл у Ґунскірхені, та Віктора Франкла, який дозволив мені більше не ховатися, який допоміг мені знайти слушні слова до моїх потерпань та подолати біль. Завдяки його наставництву та дружбі я відкрила мету своїх страждань, сенс, що допоміг мені не лише примиритися з минулим, але й також відокремити зі своїх випробувань дещо настільки цінне, що ним варто ділитися, — мій шлях до свободи. Ми танцювали на закритті конференції. Ось ми, двійко підстаркуватих, що танцюють. Двоє людей, що насолоджуються священним моментом. Двоє вцілілих, що навчилися досягати успіхів та бути вільними.

Десятиліття дружби з Віктором Франклом та цілющі взаємини з усіма моїми пацієнтами, зокрема й з тими, про яких я писала, навчили тих же важливих речей, які я почала вивчати ще в Аушвіці: наші болісні випробування насправді не покарання — вони дарунок. Вони дарують нам майбутнє та його сенс, можливості знайти нашу унікальну мету та силу.

Не існує єдиного для всіх шаблону лікування, але існують кроки, які можна для себе відкрити та випробувати, кроки, які кожен може робити у власній послідовності, кроки танцю свободи.

На перших кроках