Саймон Бекетт - Хімія смерті. Перше розслідування, Саймон Бекетт

За день до початку тренінгу сам доктор Басс інструктує курсантів, на що слід звертати увагу під час роботи на місці злочину з людськими останками. Протягом кар’єри він працював на десятках місць злочинів і, хоча офіційно вийшов на пенсію, ще викладає в Академії. Його краватка зі Снупі та неформальна манера спілкування допомагають розрядити передбачувано похмуру атмосферу, властиву предмету, та при цьому не відкидають його базової серйозності. «Дурних запитань не буває, — каже доктор курсантам. — На місці злочину можливі будь-які припущення».

Протягом наступних двох годин курсантам демонструють слайди з місць злочинів, над якими працював Басс, а також коментують уроки, отримані на кожному з них. «Завжди, завжди проводьте рентген випаленого матеріалу і завжди робіть рентген матеріалу, вкритого личинками. Під ним може бути ніж». Клас безпристрасно слухає, як викладач описує, скільки часу може знадобитися тілу для повного розкладення, або «скелетування», як впливають на рослинність леткі жирні кислоти трупа, і те, що коли тіло розкладається, то шкіра злущується з рук, «як рукавичка». Цей жахливий залишок, який можна легко сприйняти за сухий листок, коли тіло перебуває на відкритому повітрі, слідчі часто не помічають і пропускають один із найкращих засобів ідентифікації жертви. Рекомендація Басса звучить як моторошний кулінарний рецепт: якщо шкіра пошкоджена, потрібно замочити її на ніч у теплій воді, і тоді з неї ще можна взяти відбитки пальців.

Рано-вранці клас збирається на автостоянці біля воріт «Трупної ферми». Розташований на двох акрах лісистого схилу пагорба, заклад прихований за високим дерев’яним парканом, який обтягнуто металевою сіткою та увінчано колючим дротом. Чути нервові жарти — курсанти щедро обливають себе засобом від комах (у Теннессі здається, що все, що літає чи повзає, кусає або жалить) і надягають захисні білі комбінезони, рукавички та чоботи. Звісно, маски також доступні на випадок, якщо хтось не може впоратися з запахом.

Загальне відчуття — очікування, але й побоювання — властиве навіть найдосвідченішим учасникам. «Бували трупи в моїй роботі, але я ніколи не робив нічого подібного», — каже Семмі Лайлз, лейтенант поліції з Мартіна, штат Теннессі. Привітний ведмідь, як і більшість його одногрупників, Лайлз сподівається передати все, чому тут навчився, колегам-офіцерам, коли повернеться до свого відділу. Але, попри тринадцятирічний досвід, він зізнається, що нервується через те, що попереду. «Головне насправді — руки. Ви можете переглянути всі слайди, прочитати які завгодно книжки, та доки не забрудните рук, ви нічого не знаєте».

Джекі Фіш, менеджер проєкту NFA, дає попередню інструкцію стажистам, нагадуючи їм, що всі тіла, які вони побачать, залишаються особами, чиї права необхідно поважати. Лунає останнє застереження — остерігатися отруйних змій, павуків і рослин; ворота прочиняються, курсантів пускають.

Це жахливе місце. Одразу впадають в око два тіла, що лежать на відкритому місці, але вони підготовлені до інших проєктів, які виконуються на об’єкті, і не мають стосунку до сьогоднішніх навчань. (У закладі досліджують такі аспекти, як час, необхідний для випадіння волосся з тіла, роль комах у розкладанні, навіть різний вплив світла і тіні на процес розпаду.) Курсантів NFA попереджали, що на них очікує. Панує цілком виправдана тиша, поки учасників програми ведуть на схил пагорба, де вони мають працювати решту дня.

Клас розділили на дві групи, кожна з яких має своє місце злочину. Ці місця вже оточені жовтою поліційною стрічкою. Серед дерев і кущів на кожній локації розкидані людські кістки, положення яких ретельно записано інструкторами, щоб можна було врахувати кожен фрагмент. Як додатковий тест були додані без відома студентів різноманітні сліди доказів, такі як гільзи.

«Готові до прогулянки?» — запитує свою групу детектив Браян Кірсі. 43-річний чоловік із Кольєрвілля поблизу Мемфіса є одним з найдосвідченіших курсантів, він працює в поліції вже двадцять років. Хоча він брав участь у кількох розслідуваннях убивств, процес ідентифікації тіла для нього так само новий, як і для решти слухачів. Проте, на відміну від деяких колег, він цього з нетерпінням чекає. «Я дивлюся на це як поліціянт, який раніше в суді мав давати свідчення щодо результатів опрацювання певних місць злочину. Зробленого вже не переробиш, і якщо ти помилився, повернутися до вихідного пункту неможливо. Ненавиджу це».

Учасники курсу формуються в лінію і повільно пробираються місцем злочину, позначаючи все знайдене мініатюрними помаранчевими прапорцями. Це важче, ніж здається; на крутій і нерівній місцевості не тільки густий листяний покрив, а й часто важко відрізнити дрібні кісточки від каміння та уламків гілок. «Я зна­йшов кілька хребців біля цього дерева», — каже Кірсі під час перерви. Навіть у тіні дерев спекотно й волого, а комбінезон стає просто нестерпним.

Наприкінці практичного заняття позначено розташування кожної деталі, яку знайшли студенти, вся процедура ретельно сфотографована, кожна знахідка поміщена в коричневий паперовий пакет із доказами, готовий відправитися до кримінальної лабораторії — якби це було справжнє розслідування. Одна група пропустила три маленькі кістки з тридцяти розкиданих на місці злочину, друга — лише одну. Не стовідсотковий результат, але непоганий для новачків.

Але всі знають, що справжнє випробування прийде наступного дня. Для ідентифікації поховання клас знову розбивається на групи. Використовуючи довгі металеві зонди для перевірки м’якшого ґрунту, невдовзі знайшли дві могили. Після дослідження за допомогою металодетектора над кожною ділянкою закріплюють мотузяну сітку, щоб можна було зафіксувати розташування всього знайденого, а потім починають розкопки.

Не вистачає лише тіл.

Це брудна, копітка справа, яка потребує археологічної ретельності. Більша частина розкопів виконується маленькими совочками, і кожен дюйм ґрунту потрібно ретельно просіяти. Усе, що віддалено схоже на доказ, записується та упаковується в пакет. Навіть зразки опаришів і яєць комах збираються й зберігаються в невеликих баночках — вони можуть надати масу інформації, наприклад, скільки часу тут могло перебувати тіло. Спека сягає 32 градусів, зростає невдоволення. Одна курсантка думає, що знайшла якусь тканину. «Тобто шкіру?» — питає інший. «Ну, це не Kleenex», — лунає відповідь.

Минає ще кілька годин, і аж тоді перші групи знаходять те, що шукають. «На ній шкарпетка», — каже курсантка, обережно зчищаючи землю з кістки ноги, яку вона виявила. Через кілька хвилин знаходять пару. На жаль, виявлено й третю. Вірні сценарію серійного вбивства, інструктори підкинули стажистам хитру задачу, поклавши два тіла в одну могилу.

Друга група тим часом має свої проблеми: вони закопалися на пару футів, і, хоча знайшли кулю 22-го калібру, поки що немає слідів тіла. Це означає, що воно або глибше, ніж очікували, або вони копали не в тому місці.

Лише наступного дня тіла будуть повністю розкриті. Заховані тут кілька місяців тому, останки здебільшого вже перетворилися на скелети, за які чіпляються рештки гнилого одягу. Усе сфотографовано, зроблено замальовки положень тіл. Після того як трупи ретельно вилучено, останнє завдання класу — замінити їх новими (яким фактично вже по кілька місяців), підготувати наочність до наступного класу NFA. Як останній штрих, у пластиковий контейнер кладуть