Алюшина Полина - Шлях Королеви, Алюшина Полина

23 Розділ: Тухінга о муа

- Д...драко-о-о-н! – Закричала варта Тухінги, випустивши свої мисливські списи, тікаючи.

- Х-м, Магума, чого це вони? – Здивувалася Лія.

 - Не беріть в голову, Ваша Величність. - Відповів демон, підсаджуючи Лію вище.

Шестеро охоронців вбігли до міста, трясучи своїми хвостами від страху. Вони прибігли до монастиря, де стояла істота, верхня частина тулуба якої складалась з людського тіла, а нижня була довгим зміїним хвостом. Це була старійшина з раси ла́мій.

Дама спиралася на довгу палицю. Помітивши тих, хто біг до неї, вона, повільно тягнучи свій чотириметровий хвіст, підповзла до них. Біла луска з легким шелестом ковзала по оброблених сходах храму, порослим очеретом та іншими травами боліт.

- Старійшина! Старійшина! – Кричали вартові, підбігаючи дедалі ближче до монастиря.

- Ви чого розкричалися, хлопчики? - Здивовано спитала жінка, спустившись у самий низ.

 - Там… там… демон! – Вказали стражники на головну дорогу, яка вела із міста.

- Демон? - Дуже здивувалася жінка та затрусила хвостом. - Навіщо він тут? - Замислилась старійшина.

- В ім'я Нітріл, що з нами тепер буде? – Шепотіли перехожі, почувши новину. Змія розпустила свій каптур і стукнула палицею по землі. Настала тиша.

 - Демон, кажете? – Перепитала жінка. В цей момент її хвіст застиг, наче чекаючи на відповідь

. – Так. Так. - Навперебій загомоніли ящероголові. - Він з вербу зростом, навіть вище!

- Ноги, як колоди!

- Роги розміром із колесо від воза!

- Він один? - Суворо запитала жінка, її хвіст знову почав метатися.

- А-а-а, якби! З ним ельф!

- Людина!

- Перевертень!

- І дракон сидить на шиї! – Перекрикувала один одного варта.

Ламія задумалася, а потім спокійно промовила:

- Нехай приходять, подивимося на їхнього дракона. – Старійшина розвернулася і поповзла по зруйнованих сходах назад до монастиря, промовляючи пошепки: «Магума, що ж привело тебе сюди?».

Демон, висмикуючи ноги, які просідали в трясовину, нарешті вийшов на розбиту, викладену камінням дорогу, яка вела в місто.

- Ось, ласкаво просимо до Тухінги. - Сказав Магума, і його серце забилося швидше. Мандрівники були вражені побаченим. Велике свого часу місто занепало в такий же великий занепад.

- Що ж! Знатно, мабуть, час потріпав це містечко, якщо тільки арка головного входу залишилася цілою. - Гредхард крутив головою, намагаючись все старанно запам'ятати. Стіна міста зруйнувалася і обросла мохом, залізні двері, які стояли в арці, прогнили, вкрившись іржею. На камінні, яке залишилося від будівель, сиділи, квакаючи, жаби. Дрібні жучки бігали сюди-туди, рятуючись від липких язиків жаб.

 - На відміну від твоїх широт, торговець, це місто має давню та значну історію. Перестань насміхатися. Воно - останнє, де ще залишилося нагадування про чудові часи. - Підійшовши до арки, сказала ельфійка.

- Знову ти соплі розпустила, вухата. Перестань вже згадувати минуле, час би за майбутнє переживати, все ж таки війна на носі. - Вигукував Гредхард, крокуючи вперед.

 - Ходімо, Маль. Гредхард має рацію, треба жити майбутнім, а не минулим. - Ронал підійшов до лучниці, намагаючись підтримати її але ельфійка пирхнула, поправила накидку і рушила далі.

- Не пам'ятаючи минулого, не збудуєш майбутнього. - Підбив підсумок розмови Магума, проходячи під аркою.

Ящеролюди - хто, тремтячи від страху, а хто, посміхаючись - вітали мандрівників у своєму місті. Чимдалі Магума просувався, тим жвавішими ставали вулички. Діти почали плутатися під ногами велетня, багато хто з дорослих кланявся, побачивши демона, а підлітки ціпеніли, ледве побачивши його. За великими рогами напівбога ніхто ніяк не міг помітити Лії, яка, пускаючи пустотливі іскорки з очей, спостерігала за всіма зверху.

Частково зарослий рослинами і тримаючись з останніх сил, за будинками з'явився той самий монастир. На ганку стояла біла ламія, за її спиною юрмилась сторожа, яка втекла, чекаючи і гадаючи, що ж зараз буде.

- Скільки років, Ніна́о, скільки років?! Радий, що ти досі тут! - З поклоном і трепетом у голосі промовив Магума.

- А ти сподівався, що я помру, як усі, від смутку та забуття? Прожени зі своєї голови такі думки. Хоч я вже не молода, але час мене ще не зламав остаточно. Отже, що ти забув тут, друже мій, прийшовши до мене зі свитою? Адже королеви немає.- Хвіст ламії схвильовано затремтів.

- Нінао ... - Почав було, велетень.

 - Я взагалі-то королева! - Знову перебивши Магуму, випалила Лія.

- Хто це? - Жінка скоса подивилася на демона.

- Я це! - Дракониха залізла на чоло Магумі і, невдало поставивши руку, полетіла вниз, але демон встиг зловити її. Лія, хлопаючи довгими віями, подивилася на Нінао.

 - Магума, а це хто? - Не вгамовувалась дівчина-дракон.

- Це Нінао, моя стара подруга. - Сказав Магума, кинувши ніжний погляд на ламію.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍