Арія Вест - Корона Медіаносу. Балада про тигрів, собак та щурів, Арія Вест

Глава 21. У світлі свічок принцеса розкриває істинну сутність зеленоокого незнайомця. Частина друга

У момент, коли Релі узяла в руку пляшку червоного вина, позаду неї роздався ледь чутний смішок. А тоді й голос:

― Правду кажучи, мені більше подобається просто «Вей».

Коли принцеса озирнулася, то побачила, що за столом сидів уже не той двадцятирічний юнак, а хлопець років тридцяти, цілком, як вона, а то й старший. Його шкіра була такою ж смаглявою, а погляд майже не змінився, за винятком того, що явно втратив усю свою юнацьку невинність. Брови його стали густішими, губи виразнішими, а краї обличчя ширшими. Таке ж чорне хвилясте волосся тепер сягало рівня плечей, менша його частина була зібрана ззаду у пучок. Передні прядки були зібрані ззаду у невеликий пучок. На чоло елегантно спадало кілька пасем, додаючи йому неабиякого шарму і харизми.

Одяг на ньому не змінився ― все така ж лляна сорочка із широким вирізом на грудях, за якими… о, ні, за ними уже не ховалося тіло юнака. То було тіло чоловіка. І від погляду на нього Релі забула, що треба дихати.

Поклавши на стіл сильні передпліччя, він поглянув на неї й м’яко усміхнувся.

― Вино, значить, ― проказали його уста, і Релі зауважила, що голос, в принципі, також не зазнав жодних змін ― залишався все таким же спокійним та мелодійним, приємним вуху. ― Такий вибір важко не схвалити.

Змусивши себе підвести нижню щелепу якомога вище, Релі зрушила з місця. Дивом їй пощастило не перечепитися через власне ж взуття! Вдавши, що хотіла сісти, і одразу ж передумала, Релі всміхнулася і поклала пляшку на стіл.

Веймонд узяв її і швидко наповнив два бокали.

Коли ж Релі сіла навпроти, уста його проронили із щирим захопленням:

― Ваша Величносте спадкоємна принцесо, для мене це честь.

Релі широко всміхнулася, торкаючись елегантними пальчиками ніжки свого бокала:

― Як і для мене, Ваша Високосте Король Скорпіонів.

Усміхнувшись так само харизматично, він також підняв свій бокал, і вони стукнулись. А тоді раптово розсміялися… розсміялися так щиро, мовби давно уже хотіли це зробити. І нарешті змогли. Нарешті, коли кожен із них запевнився ― між ними більше не існує якоїсь межі допустимого і недопустимого. Між ними існує лише затишок, комфорт і… невимушений спокій.

Посміявшись так якусь мить, при цьому не спускаючи очей один з одного, вони нарешті ковтнули вина і, поставивши бокали перед собою, знову уважно поглянули один на одного.

― То, виходить, ти зовсім невипадково опинився у тому заїжджому дворі тиждень тому, ― промовила Релі, уважно позираючи в його глибокі зелені очі. Відповідь не прозвучала, та й було зрозуміло ― вона непотрібна. Принцеса продовжила: ― Як і тоді у річковому каньйоні. Ти послав до мене своїх підданих, Лісанну й Давіса, однак… подумавши, що вони не справляться, вирішив з’явитись сам?

― На це запитання можна дати одразу дві відповіді. Скажімо, мені просто було нічого робити й я випадково проходив повз. Або ж… я відправився у всі ці місця із конкретною ціллю ― зустріти тебе, Ваша Величносте спадкоємна принцесо.

Ці слова виявилися такими проникливими, що на мить Релі подумала, що просто проковтне язика.

Аби цього не сталося, вона похапцем запитала:

― Й це тому ти вирішив прийняти подобу невинного юнака ще тоді у темниці? Боявся злякати мене?

― А ти й сама посуди, Ваша Величносте. З’явись я перед тобою у своєму початковій подобі десять років тому, чи стала б ти мене навіть слухати?

Релі подумала про те, що це не мало жодного сенсу, адже навіть будучи в образі юнака, він не намагався їй що-небудь розповісти. До того ж сам і допоміг втекти.

― Одначе… ― зненацька заговорив Веймонд, ― мене таки й справді зацікавило, яким же чином тобі вдалося так швидко мене розкусити?

Релі м’яко всміхнулася, пригадуючи собі те, що наштовхувало її на цю думку ― срібний ланцюг на поясі, відомий як Хвіст Скорпіона, неймовірна магічна сила, стійкість до отрут… чого ж іще варті об’ємні знання й досвід, винятково спокійна поведінка у небезпечних ситуаціях та відсутність страху до будь-яких існуючих загроз.

Хто б іще це міг бути, якщо не наймогутніший у світі веркастр, гібрид перевертня й заклинателя темряви, Веймонд Скорканс?

― Ну, не наймогутніший, ― відказав на ці припущення Король Скорпіонів. ― Не варто применшувати власні здібності, хоч вони й сковані проклятими кайданками.

Релі опустила очі на свої наручні, що приховували від стороннього погляду алевіати на її руках.

― Та все ж, ― зронила принцеса, ― реальність така, що сили твої на даний момент набагато перевершують мої. Тож…

― Хочеш запитати, яку ціль я переслідую? ― блиснув очима Вей, усміхаючись все такою ж м’якою усмішкою. ― Для чого зблизився з тобою, Ваша Величносте спадкоємна принцесо?

― Ну, ну, ― чисто у його манері відповіла Релі. ― Я давно уже не спадкоємиця. Принаймні, тепер, коли у моєму королівстві уже є король.

― І все ж, цей трон по праву твій, ― зауважив уже більш серйозним голосом Веймонд.

― Поки королівством править нинішній король, це не так. Коли Ірвін-Прародителька прокляла Лантею, умовою було те, що у жодній королівській родині не народжуватимуться спадкоємці-хлопчики. За цих умов я була б єдиною спадкоємицею Медіаносу, як найстарша із доньок короля. Та, як то кажуть, у кожної магії, у кожного закляття чи прокльону, є лазівка.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍