Ксенія Демиденко - Подаруй мені себе, Ксенія Демиденко

—    Нін, моя красава не заводиться, поїдемо на твоїй, -  сумно оголосив Рома.

—    Я за кермом? – уточнила, бо Рома  іноді брав мою лускату  кататися.

—    Ти. Практика не завадить. Вибач, вона у тебе повільно повзає, я можу заснути,- переконливо.

Їхала у лівому ряду, дотримувалася усіх правил, заткнувши вуха й не дивлячись по бокам на жести-коментарі.  Навігатор на телефоні в руках у Роми  підказував, що робити, куди повертати. Рома підказував кого, куди й якими епітетами посилати. Навіть з розв’язкою розібралася: подивилася, який найбільш нелогічний спосіб виїзду й поїхала у тому напрямку. Усю гармонію зіпсувала аварія. Довелося об’їжджати, а це незвичний для мене шлях. Історію про Сусаніна знаєте? Селянин Іван Сусанін начебто, навмисно завів загін поляків у непрохідний болотистий ліс, за це був замучений. Насправді ж сам заблукав. Випадково зробив подвиг і прославився. Ото й я шукала слави, судячи з їзди по якимось Богом забутим  закапелкам столиці. Пів години блукань роздовбаними вуличками – і Ромина дипломатія разом з гумором вичерпалися:

—    Куди ти заїхала? І навіщо? Виїжджай! Куди ти виїхала? Заїжджай назад! Усе, пізно! Приїхали!!! Вилазь, я поведу, бо не тільки засну, а й помру.

Приїхали до офісу, а там нема куди машину поставити. Свою машину Рома й на газон міг як пам’ятник водрузити, в моїй низькопузій боявся, що під час маневру щось відвалиться. В ній навіть невисокий бордюр парканом здається. Навіщось порахував кількість машин на паркові, загородив виїзд білому шевроле й сердитий почесав у офіс.

—    Ром, а та біла машинка не виїде. Водій розізлиться, - навіщось  озвучила свої побоювання.

—    То тачка нашого айтішника Кирила. Розберемося, не панікуй! Він довго в офісі сидить. Ми з тобою точно перші будемо рулити з роботи, - впевнено так. Виявилося, що не айтішника. Зразу ж за нами в офіс заскочив сердитий здоровань і зарепетував так, що скло задрижало: «Яка сучка чи гомік перегородив мені виїзд нахабною зеленою тачкою? Ноги повисмикую!» У  мене ноги так і підкосилися. Рома пішов пояснювати здорованю, що то він, приїхавши до магазину, неправильно поставив свою машину на паркову, призначену для транспорту працівників турфірми. Рома відрізнявся підвищеним рівнем дипломатії, тому репліка звучала приблизно так:

—     Повилазило чи що? Розуй очі, прибери свою груду металобрухту, білим пофарбовану, і радій, що я евакуатором на штрафмайданчик не затарабанив твою  грьобану шкарабанку! Понаставлять тут відер іржавих, не пройти, не проїхати!

До речі, мужик зрозумів свою неправоту, швидко й мовчки. Від правильного формулювання та інтонації  залежить результат. Отой дядько-носоріг був першою змійкою цього «веселого дня». Я б сказала безобідною змійкою, таким роздратованим життям і своїми промахами вужиком.

Змія номер два - колишня Ромина дружина. Поява Світлани в офісі - це був удар нижче поясу.  Ефектніше жінки я ще ніколи не зустрічала. Весь офіс завмер і лише на неї й п’ялилися.  У декого  із співробітників слина стала вироблятися з більшою інтенсивністю, не вміщалася у роті, тому капала на пдлогу. Дехто щелепу не міг утримати.

Що відчувала я? За усі ці дев’ять років, які Рома прожив із Світланою, я пройшла три стадії ставлення до неї: змалечку десь років до дванадцяти сприймала її як богиню, до минулого року я прагнула її зрозуміти, стадія цікавості. І ось тепер просто банально ревнувала Рому до колишньої, вважаючи її кращою.  Світлана Рому завжди до мене ревнувала.  Якщо вірити словам мого батька, то почався цей марафон від мого народження. Ні, вона жінка цивілізована, при зустрічі  приязно посміхнулася, раніше ще й подарунки дарувала. От і зараз навіщось пропонувала зробити моделлю. Але в очах читалося німе звинувачення, немов це не вона кинула Рому, а я його у неї нахабно відібрала. Для неї я була гарненьким свавільним загарбником, який, стаючи дорослішим, використав усю палітру  свого впливу й перетворив її Рому на  слухняного раба. В принципі, це була правда. І тепер я навмисне дала зрозуміти Свєті,  що  світ не зійшовся клином на кар’єрі моделі. А потім постаралася зникнути з того кабінету, бо  відчувала шкірою її ревнощі.  Я там була третьою зайвою.

Змія номер три – препод-філософ, якому я замість Таньки іспит здавала. Тільки то не іспит, а покарання було за мою тупу жертовність. Думала все – відстрілялася, в минулому гидкий інцидент.  Ага, ні, отримайте дамочка й розпишіться. Як я драпала по  офісу, марафонці б позаздрили, а усі співробітники дивилися з виряченими   очима. Я на каблуцюрах галопом по офісному ковроліну на очах очманілої від моєї нечуваної нахабності прибиральниці Антоніни Павлівни. І не стільки від Злобіна я тікала, як від Роми. І соромно, і страшно мені обом дивитися в очі. Злобін же ж точно розказав про той диявольський поцілунок…  А Рома розсердиться, намислить собі чорт зна чого й відправить до тата у заслання. Сиділа у підсобці для віничків, відерець, ганчірочкою прикрившись, як  церковна мишка: тихо-тихо й молилася усім богам та  провидінню. Слізки тихенько витирала й жаліла себе, немов весь світ ні з якого дива  взяв і образив ні за що, ні про що. Я свята, а всі погані! Чомусь згадала, як з Ромою гралися у хованки, коли я мала була. Він великий, йому важко десь серйозно сховатись, а я де завгодно могла примоститися. Ото й зараз примостилася. Знайшов.

Двері відчинилися, а я віничком із шваброю продовжую  затулятися. Раніше, коли мала була, такий номер спрацьовував. Чи то мене реально не було видно, худюча ж була, як дистрофік, чи то Рома піддавався.  Зараз лише вичавила дурнуватими діями посмішку на обличчі Роми.

—    Вилазь! Злобін пішов! – в очі дивитися боюсь, кажу ж – соромно, щоки палають, відчуття – температура піднялася й захворіваю. Рома нічого не став казати, взяв за руку й в кабінет відвів. Якщо мене так завжди за ідіотські вчинки карати будуть-  то непогано влаштувалася. А саме – на столі. Це вже традиція така: Рома розпалився до краю, зацілував кожен міліметр мого розм’яклого, немов пластилін тіла, блузки як і не було, я чекаю незвичної фази… нової у наших стосунках…