Альма Лібрем - Прикинься моїм хлопцем, Альма Лібрем

20 (2)

Я завмерла. Завтра? В обід? Він серйозно це взагалі каже?

– Тобто – як це, завтра? – перепитала я невпевнено. – Вони так підібрали дати, що ти дізнався про те, що летиш, настільки… Впритул до дати? А квитки? Вони що, надають їх самі?

Свят відступив на півкроку і глухо відповів:

– У мене вже були квитки. Я тільки не знав, чи поїду. Там було багато місць на платне навчання, я міг погодитись платити, мене вже брали на курс. Портфоліо – додатковий проект, який мав сподобатись спонсорам, і якщо так, то я отримував грант і не мав витрачати гроші, але…

– Тобто, ти б сто відсотків поїхав.

– Не сто! Ну… Сімдесят на тридцять?

Я кивнула. Все ставало на свої місця. І напруженість, і те, що він так поспішав з портфоліо, і те, що встиг в останній момент все здати. Тепер у мене не було пробілів у розумінні всього, що відбулось. Ну, майже.

– А речі? – спитала я, ніби даючи Святові останній шанс, якого він, ясна річ, зовсім не потребував. Йому ті шанси до одного місця. – В тебе ж собою лише рюкзак. Явно цього недостатньо.

– Попросив батьків відправити поштою, коли стало зрозуміло, що шанси досить високі, що я в принципі лечу.

– Он як.

– Доїжджає лише за добу, тож…

– Тобто, – промовила я, – вчора, коли ти вів мене на той романтичний вечір, ти вже прекрасно знав, що ти поїдеш.

– Я не був впевнений…

– Ти знав.

Свят опустив голову так низько, що мені навіть не було видно його звично яскравих сірих очей. Що ж, це давало більше відповідей, аніж якби він все-таки набрався сміливості і подивився на мене. Щоправда, мені від його сміливості ні холодно, ні жарко, але що ж поробиш. Як є.

– Зрозуміло, – промовила я нарешті. – Ситуація, звісно… Така собі. Але я за тебе рада. Напевне, нам краще не святкувати. Повертаймось зараз до номера, гаразд? Я зрозуміла, що теж втомилась і дуже хочу відпочити.

Насправді мені хотілось зірватись з місця і бігти далеко-далеко. Заховатись від Свята, набрати маму, сказати їй, що вона все-таки була права. Попросити, щоб вона негайно забрала мене звідси.

Але це було б так по-дитячому! Я ніби визнавала свою слабкість. А мені геть не хотілось здаватись зараз слабкою. Свят вчинив неправильно… Не те щоб скористався мною, просто навіть не подумав про мої почуття, коли це все робив.

Але ж хіба це означає, що я повинна зараз кидатись з крайнощів у крайнощі через його вчинки? Повинна відчувати себе винуватою?

Ні. Я маю просто йти далі. А він…

До дідька його. Чесне слово. До дідька.

– Любаво, – він простягнув руку, намагаючись доторкнутись до мого зап’ястка, – ми підемо зараз, звісно, але я геть не хотів тебе образити!

– Ти казав, ми їдемо до Києва на п’ять днів, – зазначила я. – Або більше. Якось терміни не вписуються.

– В мене є зворотні квитки, поїзд тільки через три дні, – пояснив він. – Я ж не був впевнений, що все складеться. Зрозумій, я не можу відмовитись від такого шансу!

– Святе, я тебе про це і не просила. І ніколи не попрошу.

– Так, але ти засмучена.

– Ну, вибач, але я маю на це право, – знизала плечима я. – Тож буду засмученою і далі. Проте ти не звертай уваги. Я бажаю тобі там щастя.

– Номер оплачено наперед, – запевнив він мене. – Тебе ніхто не гнатиме. І, ясна річ, я лишу тобі гроші на харчування і…

– Дякую, але в мене є гроші.

Мама про це подбала.

Може, все-таки вона була права. Коли казала, що не варто довіряти Святові? Я мала б повернутись до рідного міста та не морочити собі голову. Стати слухняною донькою. Забути про все, що трапилось. Воно ж не матиме жодних наслідків.

Ну, окрім мого розбитого серця, але ж то дрібниця.

Бо я закохалась не в того хлопця, пора вже це визнати.

– Любаво, ми ж з тобою підтримуватимемо зв’язок. Я писатиму тобі щодня. Приїду на канікули до тебе, і взагалі… Ти ж моя іскра.

Я подивилась йому в очі, і на мить мені здалось, що та сама іскра, про яку він говорив, в мені померла. А тоді вона забилась знов.

Це просто перервався зв’язок зі Святом, напевне.

– Ну, я рада, що надихала тебе увесь цей час, але, думаю, більше нам не варто підтримувати стосунки, – прямо промовила я. – Не пиши мені, Святе, будь ласка. Ми просто розійдемось, та й усе. Сподіваюсь, ти на таке згоден. І… удачі.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍