Олеся Лис - Кохана майстра смерті, Олеся Лис

Розділ 40

Як не дивно, але виконувати вказівки сера ніхто не поспішає. За ґратами чується метушня, приглушені голоси, дробовий тупіт кроків, що віддаляються, і знову затишшя. Хіба що світліше стало, видно на нас направили один із ліхтарів. Це єдине, що я можу зрозуміти крізь напівприкриті повіки.

Мозок гарячково працює, як і органи чуття. І це при настільки млявому і некерованому тілі. Хоча я на Землі чула, що подібне відчувають люди, які лежать в комі. Не знаю, в комі я чи ні, але моя повна нерухомість і безпорадність в руках Ловара зароджує паніку і почуття невідворотної небезпеки.

Ось навіщо ми тут? Це він ─ той, якого обрав для себе Гіллаган?

─ Злазьте з коня і піднесіть дівчину до ґрат! ─ чую я твердий голос Орана, і в душі починає прокидатися боязка надія на чудесне звільнення з лап цього збоченця.

Ловар беззаперечно виконує розпорядження головного замкового гарнізону, примудряючись, якимось чином, спішитись разом зі мною, та несе мене на оглядини.

─ Це вона, ─ тихо видихає хтось із чергових охоронців, коли ми опиняємося ближче.

І тут же звучить брязкіт ланцюгів. Повільно піднімається важка решітка.

─ Де вона? Де моя дівчинка? ─ чую схвильований голос Гертруди.

Мабуть за нянечкою теж послали відразу, як і за пріомом. Я буквально бачу, як вона розштовхує стражників, намагаючись підібратися до мене ближче. Від цього на душі стає тепло і приємно. Я навіть не підозрювала наскільки скучила за її нав'язливою опікою, за милими витівками, за тим, що мене, таку дорослу, називають дитинкою.

Відчуваю, як починає щипати повіки від непролитих сліз, і по щоці скочується тепла крапелька.

─ Пане професоре Ловаре, що з нею? - тихо цікавиться Гертруда.

Родерік злегка змінює моє положення у себе на руках, перехоплюючи зручніше, і так само тихо відповідає:

─ Лорда Кіана затримали за підозрою у вбивстві. Айне дуже переживала, страждала, майже не спала впродовж двох діб, і, врешті-решт, вирішила прийняти снодійне. А тепер заснула ось, прямо на під'їзді до Кінлоху. Я не наважився її будити.

Кіан ... Гарда ...

Спогади хвилею накривають мене, і з губ зривається ледь помітний приглушений стогін болю та відчаю.

Ненавиджу... Ненавиджу гидкого Ловара. Як же складно він бреше. Навіть не прикопатись. Певно, це він зробив так, щоб Кіана затримали.

─ Правильно-правильно. Бідна моя дівчинка, ─ голосить няня. ─ Її потрібно швидше укласти в ліжко.

Постіль це добре, тільки чує моє серце ─ ще рано розслаблятися. Що задумав цей мерзенний лиходій? Невже і справді спати відправить? Тоді навіщо це все було?

─ Лорде Ловаре, думаю, ваша допомога вже не потрібна. Я сам віднесу леді Айне, ─ чую голос Фінна.

Фінн, мій ти розумниця. Забери мене у цього...

─ О, не варто! Раптом бідолаха прокинеться, поки ви будете її перекладати з рук в руки, ─ протестує Гертруда.

А я знову хочу застогнати, щоб хоча б знак якийсь подати. Тільки більше не виходить.

─ Тоді я просто буду вас супроводжувати. Мені пріом Оран і майстер Кіан наказали від леді не відходити ні на крок, ─ стоїть на своєму стражник.

─ Гаразд-гаразд, тільки ти вже занадто не грюкай своїми "підковами", щоб не розбудити нашу Айне, ─ бурчить Гертруда, і я відчуваю, що мене кудись несуть.

Напевно, в замок.

Знайомий з дитинства скрип дверей і тепло, яке відразу огортає тіло, підказують мені, що ми входимо в загальний зал донжона. Всередині пахне торф'яними брикетами для розпалювання і чимось рідним та затишним.

─ Леді Гертрудо, куди ми прямуємо? ─ чується через кілька хвилин здивований голос Фінна. ─ Сходи в іншій стороні.

─ Зараз-зараз, мій хороший. Я тільки на хвилиночку. Ключі взяти, ─ метушливо виправдовується жінка, і мені зовсім не подобається цей її тон.

─ Які ключі? ─ не розуміє Фінн, і я разом з ним.

─ Від крипти. А які ж ще? ─ незворушно відповідає Гертруда.

А далі звучить глухий стукіт, здавлений вигук, потім щось важке падає на землю, і все затихає. За частки секунди температура навколо відчутно падає. Стає набагато прохолодніше, наче ми знову опинилися на вулиці, і навіть здається, що з рота вилітають при видиху хмаринки пари. Мене охоплює тремтіння, шкіру ніби обдає морозом, викликаючи натовп колючих мурашок. Крижана рука накриває мій лоб, проводить по волоссю, щоці, шиї...

─ Тепер ти моя, Айне. Моя Азері Анем, ─ чую незнайомий голос, але і без підказок здогадуюся хто це.

─ Я все зробив вірно, майстре? ─ в словах Ловара виразно чується підлабузництво.

─ Цілком, ─ вдоволено відповідає Гіллаган, а я знову провалююсь в темряву.

***

Уривки видінь, спогадів, думок поступово розсіюються. Повільно відкриваю зімкнуті повіки. Темряву навколо слабко і несміливо розганяють кілька світильників, що висять на кам'яних стінах. Насилу, але все ж впізнаю це місце. Як не впізнати, якщо я в ньому пережила чи не найстрашніший кошмар у своєму житті?

Саркофаг на узвишші все такий же величний та похмурий. Він поширює навколо себе якийсь дивний, незрозумілий, потойбічний холод, що пробирає до самих кісток.

Не поспішаючи, підіймаюся і вже уважніше оглядаюсь навколо. Розуміння, що досі я лежала в похоронній ніші, вирізаній у стіні, не додає оптимізму. Тіло починає тремтіти чи то від холоду, чи то від жаху.

Намагаючись, не вдаритися головою об стелю, поступово вибираюся зі свого ложа і опускаю ноги на землю. Піднятися вдається з другої спроби, коліна тремтять, та й все тіло здається слабким і млявим, як ніби після лихоманки, коли жар спав, але хвороба все ще тримає в своїх хижих обіймах.

Обережно, тримаючись за стінку, все-таки приймаю більш-менш стійке положення і починаю нерішуче обходити склеп. Стараюсь триматися подалі від гробниці. Десь там, прямо з протилежного від мене боку, зяє темним провалом вихід з печери, і я з усіх сил прагну до нього. Однією рукою спираюся об шорстку трохи вологу стіну, другою підтримую поділ незручної довгої сукні, і маленькими кроками потихеньку прямую до свого порятунку.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍