Шевчук Валерій - Привид мертвого дому, Шевчук Валерій

Заперечувати бабці — це підливати олії в огонь, тож я й мовчав.

— Так і знала, що він бабуру не захоче до себе брати. Це такий, що любить узять, а не дать (дивно, тут бабця була однодумна з татком, той про дядька Володю таке саме казав). Це він приїхав, щоб ото поплакаться, розжалобити твого татка, напоїти його, а твій татко, як вип’є, то зовсім дурний робиться… Мабуть, я на ту вечерю піду. А то твій татко така кваша, в світі такого не бачила… Крім того, хай знають: я її в себе приписувати не збираюся.

Бабця підбила долішню щелепу під горішню: була незрушна в своїх негаційних намірах.

— А татко каже, що людей жаліти треба! — бовкнув я.

Оце й була ота олія в огонь, і я її вилив, може, й навмисне, бо чомусь мені не хотілося повертатися до тих дівчаток і дядька Володі. Я б ліпше посидів тут, хай би наслухався по зав’язку бабчиних злорічних просторікувань.

— Правильно сказав твій татко, — мовила вона янголячим голосом. — Але людей, не всіляку потолоч. Чи ця баба Ганя колись вам допомогла чимось? Ну, хоч би тоді, коли татко прибудовував незаконно свою половину. Чи вона хоч би рубля витрусила зі своєї кишені? Нє, треба було їй жерти, отак розпаслася, що тепер кроку ступити не може. Не може, а мо’, й придурюється. Розбахала собі жолудок, як відро, і попробуй у те відро насипати в день по три рази. Е, ти мені не говори! Дітей порозпихала по чужих кутках, а сама жерла і телевізора дивилася… Та ти її тут не бачив ні разу, доки не прикрутило. Твоя мама тоже не з маслом, по гуртожитках тягалася, поки того лобура, твого татка, не окрутила. А їй, коли була мала, бабера ні разу цяцьки не купила. А татка твого тільки для того, щоб картоплю їй копав, кликала. А нам ні картоплини не дала. Раз продала, але по базарній ціні, плюс за транспорт. Ну, нехай, та картопля була непогана, але що тобі відпало б, коли б рідній дочці тієї картопельки трохи задурно дала? Нє, їй тра було свої тельбухи напихати, а теперички їй ходить важко, теперички їй ноги болять. Ох, ох! — Бабця закотила очі, була вона в нас артистка, і захитала головою. — Людей тра жаліть, правильно твій татко сказав, але не таких!

Я трохи скис; ні, не треба було мені заводити бабцю. Те, що вона мені сказала в своїй пристрасній промові, яку виголосила, не затинаючись, не було мені невідоме: чув оце не раз і не десять, та й бабця, коли їй приходило бажання повітійствувати, повторяла її слово в слово, бо таки добре її затвердила. Мені завжди при цьому ставало смутно, одне через те, що важко вдесяте чи всоте слухати одне й те ж, але більше тому, що, зважаючи на певну гіперболізацію, бабця все-таки казала правду. Все було, про те говорила не тільки бабця, але й мама з татком, але без такого солодкого упоєння, з яким проголошувала бабця. Ні, таки треба було мені від бабці тікати: бути слухацькою аудиторією для її ораторських вправ — радість невелика. Але я знав, що на мене там, надворі, чатують дівчатка, які, очевидно таки прагнуть продовжити гру в чоловіків та жінок, тож коли я про те думав, холодний піт у мене на чолі виступав, хоч і цікаво було мені те неймовірно. Водночас виникав у мені якийсь недовідомий страх, і саме цей страх мною зараз верховодив. Я міг би піти погратися з тією молодшою, яка напевне не чинила б на мене такого наступу, як старші, але тоді старші почали б мені мстити, а що вони здатні до всяких капостей, я не сумнівався: згадати б історію з голками, коли і я змушений був вестися ганебно. Ні, ліпше слухати бабцю. Але поки я отак міркував, бабця знову приклеїлася до вікна, зовсім мене не соромлячись, та й навіщо, адже я її за підгляданням уже застав.

— Бачиш, і баберу садять за стола, — сказала. — І нічого, йде, ще й швиденько. Це що, той махлер горілку привіз чи ви купували?

— Татко не знав, що він приїде, — мовив я. — Мав бути в кінці тижня.

— Ну, ясно, йому тра впоїти твого татка… Не поскупився. Ти там дивись за татком і не давай йому впиватися… Бач, скільки наготувала мама твоя, такого принца приймає, могли б і картоплею обійтися. Кажеш, не знали, коли приїде, а наготувала, що полк можна нагодувать…

— Це мама потому варила, — пояснив я. — Коли приїхав…

— Цілий свій виводок привіз, — мовила бабця. — Це для того, щоб сказать: нема в нього місця в машині для бабури. Значить, він не збирався баберу забирать.

Помічення було блискуче. Баба Ганя могла б уміститися хіба б на задньому сидінні, тоді для трьох дівчаток і справді не було б місця.

— Ти з цими дівчатками не гуляй, — сказала строго бабця.

— Чого б то? — нещиро здивувався я, бабця інколи виявляла чудеса проникливості.

— Це ж вони тебе підбили, щоб колоти бабу Ганю голками?

Я запалав, як піон, бабця й таке доглянула.

— Вони, — мовив пошепки і ще більше засоромився: виходило, що виказував своїх спільниць. З другого боку, що це за виказ, коли бабця все бачила, та й правда це була.

— Не роби такого більше, — мовила бабця лагідно. — Негарно це! Вона погана баба, але такого не роби!

— Не буду! — пролепетав я. — Так ти підеш на вечерю?

— Не знаю, що його й робить. Іди, я зараз вдягнуся…

Ну, раз бабця збиралася чепуритися, значить все гаразд.

Вона вдягне нову сукню, підпудрить обличчя — мир у двох частинах нашого світу буде збережено. Правда, бабця вагалася. Тому й сказала таку трохи загадкову фразу:

— Не кажи, що я певне прийду. Хай починають без мене, я ще подумаю.

Застілля в нашому дворі відбувалося нечасто, але це, як і спільна поїздка на цвинтар, по-своєму з’єднувало нас, бо ми тоді й справді відчували себе єдиною родиною. Правда, відколи в нас з’явилася баба Ганя, разом не сходилися. Зрештою, це не було сімейним святом, а тільки вечеря в честь приїжджих гостей. Я вийшов на наш двір; під дубом стояв уже стіл, застелений білим обрусом, на ньому світилися пляшки зі "Столичною" — на етикетках була купа медалей, стояла в мисках їжа, мама ще розставляла тарілки, а старша дівчинка розкладала ножі й виделки.

— Бабця прийде? — спитала мама.

— Прийде, — відповів я. — Але сказала, що можете починати без неї.

— Чого ж, ми її почекаємо, — відказала мама, і я знав чому: це значило, що ми бабцю шануємо, а отже, хочемо жити з нею у мирі.

За столом поки що сиділа тільки баба Ганя, могутня, велетенська, ціла гора, вона звела на мене холодцюваті, трохи банькаті очі, і рука її потяглася до палиці.

— Це ти, капосний, колов мене голками? — спитала дихавично.

Я злякано відскочив до мами.

— Наказаніє мені з цією бабою, — сказала мама. — Що ти собі втелющила в голову?

Баба Ганя засопла, і рука її відпустила голівку палиці, старша й середульша дівчатка захихотіли, а менша матилялася на гойдалці.

— Ето, тьоть, не он, — сказала ота менша. — Ето, тьоть, тє дєвкі!

Мама сторопіла.

— Ви що, дівчатка, чіпали бабу Ганю? — спитала зчудовано.

Старша й середульша були незворушні, як богині.

— Ето она болтаєт, — сказала старша. — Ана всіда на нас нагаваріваїть…

Татко з дядьком Володею стояли біля самого дуба, ближче до халабуди, і про щось балакали. Здається, дядько Володя розповідав таткові, що в нього на дачці гарно вродили яблука.

— В мене там з п’яток яблунь, но хороші. Я їх підкопую, гляджу, часом поливаю, як времня випаде, родять як закадишні.

З татком дядько Володя язика не ламав, а говорив майже чисто, хоч часом вставляв вульгарні словечка, як оті "закадишні яблуні". Здається, дядько Володя перед татком трохи запобігав; татко ж ніколи й ніде інакше, як українською, не говорив. Він позирав у бік столу з певним нетерпінням, очевидно, за ним сьогодні й справді треба було стежити — бабця мала тут рацію, і чинити це міг тільки я, бо тільки мене татко й міг послухатися. Але я сьогодні зовсім не мав бажання бути його сторожем, окрім того, він, здається, переживав такий момент, коли на нього і я навряд чи міг уплинути.

— Чого ви там возяєтеся? — спитав він у мами.

— Бабці іще нема, — спокійно відказала мама. Татка це заспокоїло: бабця у нас прошена, і на це треба було зважати.

— Дачка в мене, правда, на курячих ножках, — сказав дядько Володя. — Літній домик. Ну, для того, щоб лопату, граблі покласти; розкладуха там у мене, якусь ніч переспати можна. Но отоплєнія нема…

— А в мене дача тут, — сказав татко.

— Да, хароше тут місце, уютне, — сказав дядько Володя, позираючи на зарослі бур’яном купи сміття. В глибині цих бур’янів, як завжди, горлали п’яниці — здається, в карти різалися.

— Чув, як мене оті блатні злякалися, — засміявся дядько Володя й розповів історію зі своїм "костюмчиком" і як його прийняли за міліціонера. — Я такий костюмчик собі спіцяльно справив.

Але татко чомусь із того інциденту не сміявся.

— Покликав бабцю? — спитав він мене.

— Сказала, щоб починали без неї.

Татко блиснув окулярами, сплюнув і вийняв сигарети: чудово знав, що коли вони й справді сядуть за стіл без бабці, та не вийде, а це значило б, що почався черговий спалах ворожнечі між мамою та нею.

Баба Ганя озирнулася, чи хтось за нею не стежить, і схопила величезною пухкою рукою котлету та й ковтнула її, як жаба муху. До мене підступила старша дівчинка і вщіпнула мене в сідницю.

— Када оні бухнýт, — прошепотіла, — смативайся. Будєм іграть…

Я хитнув, і старша дівчинка, ніби янгол, підійшла до моєї мами і спитала, чи не треба ще щось допомогти.

— Ох, хліб! — схаменулася мама. — Збігай там на кухні порізаний.

— Мальчік, іді сюда! — гукнула мене молодша дівчинка. — Разкачивать міня будешь!

Я змушений був піти, хоч молодша дівчинка й без розкатки чудово гойдалася; краєм ока помітив, що баба Ганя схопила другу котлету і так само блискавично її ковтнула.

— Шо тобі Свєтка сказала? — спитала пошепки молодша дівчинка, коли я взявся за гойдалку, щоб її розкатати.

— Нічо! — мовив я. — Щіпнула тільки мене.

— Ето она любіт, — сказала дівчинка. — Ти з ними не ходи, оні тебя стидному будут учить…

— Звідки знаєш? — спитав я здивовано.

— Я своїх сестер знаю, — сказала дівчинка. — Оні ж простітутки. Хочеш, удіром од них всіх і где-то спрачемся?

Я згодився й на це, бо не хотів устрявати в їхню ворожнечу. Зрештою, якось, може, й викручуся. Цікаво, що молодша дівчинка старалася говорити зі мною по-українському, але цілком жахливо. Зрештою, мені було приємно, що вона якось пристосовується, тоді як старші просто мною командували.