Ольга Кобилянська - Земля, Ольга Кобилянська

вам не про­па­де! - бла­гав Івоніка з не­ви­мов­ною гіркістю в го­лосі, між тим ко­ли в йо­го груді сер­це із жа­лю роз­ри­ва­ло­ся.

Якнайкраще хотів би по­хо­ро­ни­ти сво­го не­щас­но­го лю­бим­ця. Крап­ля­ми був би кров свою віддав, ко­ли б во­но при­чи­ни­ло­ся до підне­сен­ня сеї прес­мут­ної, уро­чис­тої хвилі. Ніщо не бу­ло для нього кош­тов­не, ніщо зак­рас­не, чо­го б не був по­жерт­ву­вав із ціло­го сер­ця. Се ж уже він в ос­танній раз да­вав йо­му… Все, що велів за­кон і прас­та­рий зви­чай, ви­ко­нав він точ­но. Хто був убо­гий, не да­вав, а хто міг, да­вав із щи­рої душі. А тут зди­рав зах­лан­ний ста­рець, що тряс­ся над гро­бом, і зди­рав ос­тан­ню прик­ра­су з-під до­мо­ви­ни, що­би дві го­ди­ни скор­ше діста­ти її на власність.

- Ти по­то­му за­бу­деш, Івоніко! - про­тес­ту­вав ста­ре­чим, дри­жа­чим го­ло­сом піп. - Й іще не да­си.

Івоніка май­же зой­кнув із жа­лю.

- Не за­бу­ду я, па­нот­чи­ку, а Ми­хай­ло не візьме з со­бою до гро­бу! Зми­луй­те­ся!

- Не мішай­ся до сього! Те­бе те нічо­го не об­хо­дить! Я тво­го си­на по­хо­ваю крас­но, з по­че­том, а ки­лим відне­сеться те­пер до ме­не до­до­му! - відка­зав енергійно ста­ренький па­но­тець і, мах­нув­ши на кількох лю­дей з гур­ту, слідив уваж­но, як мовч­ки ви­пов­ню­ва­ли йо­го при­каз…

Марійка за­го­ло­си­ла не своїм го­ло­сом, а Івоніка збив п'ясту­ка­ми по бо­ках. Він не ска­зав уже більше ні сло­ва. Не про­тес­ту­вав ніко­ли про­ти при­казів ви­щих, але хто йо­го доб­ре знав, той знав, що він був у тій хвилі обид­же­ний і обу­ре­ний до гли­би­ни душі. Йо­го очі впи­ли­ся но­жем у до­мо­ви­ну, а відтак пішли блу­дом між лю­ди.

Йому йшло те­пер усе на­пе­рекір…

Коло де­ся­тої го­ди­ни спи­нив­ся на малім кла­до­вищі. Бу­ло пе­ре­пов­не­но людьми. Свічки до­го­ря­ли ме­рех­тя­чи.

Чорно й неп­ри­яз­но дишів гріб, ко­ли прис­ту­пи­ли до нього. Се ж бу­ла страш­на хви­ли­на. Святі на хо­руг­вах, ося­яні місяч­ним світлом, мов і собі поблідши, гляділи за­де­ревілим пог­ля­дом у роз­ри­ту зем­лю…

Кілька жінок ви­бух­ну­ло пла­чем, а чо­ловіки ди­ви­ли­ся зак­ло­по­та­но дов­ко­ла се­бе. Ти­хий зойк не ус­та­вав.

Відтак ко­рот­кий, сум­ний спів… кілька­сот літ ста­рих-ста­рин­них слів, ви­го­ло­ше­них без­звуч­ним, ста­ре­чим го­ло­сом, і що­то всту­пи­ло у при­сутніх і пірва­ло їх. До­мо­ви­на спус­ти­ла­ся вниз, і тут же прірвав­ся воз­ду­хом та­кий прой­ма­ючий ок­рик, що стогін сам із се­бе вир­вав­ся на ус­та кож­но­го…

Дехто впав на коліна, зак­ри­ва­ючи з жа­лю ли­це, а далі підняв­ся зойк та плач, не­на­чеб зем­ля са­ма за­ри­да­ла.

Аж те­пер йо­го не ста­ло! Аж те­пер йо­го не ста­ло!…

Мов гра­дом по­си­па­ла­ся гру­да в гли­би­ну на до­мо­ви­ну і, мов ос­танній привіт мо­ло­до­го, що ми­нув­ся, роз­дав­ся у відгомін вго­ру на­зад. Відтак до­мо­ви­ну за­си­па­ли навіки…

Божевільним пла­чем за­хо­ди­ла­ся нав­колішках ма­ти, роз­ри­ва­ючи раз по раз ос­лаб­ле­ни­ми ру­ка­ми гру­ду, а Івоніка, при­пав­ши ли­цем до землі, за­товк, мов на смерть, го­ло­вою о неї.

Тут уже все скінчи­ло­ся.

Все, чо­го він надіявся, чим ди­хав, чим жив день і ніч,- все про­па­ло, ми­ну­ло­ся, пішло під гру­ду, у глибінь пішло.

Люди підня­ли йо­го.

- Вбити хо­че­те се­бе? - за­го­моніли.

- Бог з ва­ми! Лишіть уже жаль!

Він не чув їх.

Вп'яливши здичілий пог­ляд у гріб, за­го­во­рив:

- Не для те­бе, син­ку, бу­ла во­на, а ти для неї! Ти хо­див по ній, пле­кав її, а як виріс і став год­ний, во­на ство­ри­ла па­щу й заб­ра­ла те­бе! Ду­рень був ти на ній, ду­рень…

- Бадіко, бадіко добрі! Гос­подь з ва­ми!

- Ходив, го­во­рив, ро­бив, та й га­дав, що для се­бе… Най­ми­том був ти, най­ми­том!

Махнув ру­кою і відтру­тив лю­дей від се­бе.

- А во­но, во­но, що йо­го і не чуєш, і не ви­диш, прис­ту­пи­ло, а він усе по­ки­нув та й пішов!

Зарив грубі пальці у во­лос­ся і, витріщив­ши­ся, глядів здичіло-блуд­ним пог­ля­дом на щось упе­ред се­бе, що ли­ше йо­го од­на ду­ша ба­чи­ла.

- Не смійся! - рев­нув на­раз страш­ним го­ло­сом, пог­ро­зи­в­ши п'ясту­ком.- Не смійся! Дос­та ми дурні твої…

Люди дов­ко­ла нього пе­рех­рес­ти­ли­ся і пе­рег­ля­ну­ли­ся з ост­ра­хом.

- З ро­зу­му зійшов!…

Він роз­дер одіж на своїй груді і знов розт­ру­тив тих, що прис­ту­пи­ли до нього.

- Пішов! - крик­нув ди­ко.- Хо­ди, Маріє! Він ли­шив уже та­та й ма­му… Хо­ди!

Кілька чо­ловік у поб­лизькості відвер­ну­ли­ся й об­тер­ли твер­дою до­ло­нею очі. Відтак узя­ли йо­го кріпко під ру­ки і по­ве­ли си­ломіць до­до­му.

Місяць освічу­вав із звізда­ми цвин­тар, свічки по­гас­ли. Поділе­ни­ми гро­мад­ка­ми вер­та­ли лю­ди до­до­му.

- Тепер уже сам бу­де но­чу­ва­ти! - обізва­ла­ся Докія до біло­го­ло­вої ста­ру­хи, що пе­реміни­ла­ся мов у вос­ко­ву пос­тать у місяч­но­му ся­еві та лиш очи­ма світи­ла. - Пе­ред дво­ма дня­ми но­чу­вав іще в бур­дею зі своїми во­ли­ка­ми…

- Ая! Та й ху­до­ба відчує, що йо­го не­ма! Га­даєте - ні?

- Чому ні! Во­на ри­кає, фу­кає і ог­ля­дається нес­покійни­ми очи­ма, ко­ли чує десь смерть ко­ло се­бе. Відтак і не хо­че їсти зра­зу з чу­жої ру­ки. Не дай, гос­по­ди, не­щас­тя!

- Спершу їхав син на возі, йо­го спря­та­ли в зем­лю, а те­пер їдуть самі до­до­му, як си­ро­ти. А по­чорніли обоє, як та зем­ля, що в неї ук­ла­ли свою ди­ти­ну. Чи не вер­та­ють у ха­ту, як у по­рожній вулій?

Так пе­ре­мов­ля­ла­ся Докія з ба­бу­сею і інши­ми людьми, що вер­та­ли до­до­му. Більша по­ло­ви­на зрівня­ла­ся з фірою, що вез­ла оси­ротілих ро­дичів. Те­пер пря­му­ва­ли всі в «сусідній» ліс, де ма­ли по­да­ти по­ми­нальний обід. Па­но­тець поїхав на­пе­ред, бо мав ще пе­ре­дяг­ну­ти­ся.

- Він бу­де їм у пер­ших днях з'явля­ти­ся. Во­но все так, як чо­ловік пом­ре рап­том, а ще до то­го без світла! Піде­те на обід?

- Не знаю! - відповіла Докія.- Пог­ля­ну ще до­до­му та за Ан­ною. Із нею ос­та­ла­ся Онуфріїха Ло­па­ти.

- Відколи я на світі, ще не обіда­ла на по­мин­ках у лісі, та ще до то­го ко­ло півночі! - ска­за­ла по­важ­но ста­ру­ха.- А мені вже далі 85 літ. Се лед­ве пер­ший раз мені та­ке лу­чається!

- Таке-бо і лу­чається хіба раз на трис­та років! - по­чув­ся на­раз го­лос Пет­ра, що ви­ри­нув при бо­ку сест­ри.

- Там сьогодні хрест за­би­ли. Най покійний знає, де згу­бив свою ду­шу, як прой­де ко­лись лісом, а живі не­хай зна­ють, де змо­ви­ти за йо­го ду­шу «Отче наш». Адіть, яка ніч! Ей, гос­по­ди бо­же, ти вже знаєш, що ро­биш!

Вийшли на по­ле, і в пре­пиш­но­му місяч­но­му сяєві ука­зав­ся їм ви­раз­но «сусідній» ліс, бур­дей і все, що їх ок­ру­жає. Не­бо зно­си­ло­ся лагідною гли­би­ною над зем­лею, а зорі дрібніли сріблом, не­мов усміха­ли­ся. Над ліса­ми здійма­ла­ся синьо-про­зо­ра імла.

- Старі не поїха­ли до лісу, поїха­ли до­до­му! Сьогодні бу­де бур­дей упер­ше сам сто­яти, відко­ли він на оцьому полі! - обізвав­ся один із гур­ту.

- Вони бу­дуть до­ма вип­ря­ту­ва­ти та ме­жи со­бою ду­шу по­ми­на­ти.