Ольга Кобилянська - Земля, Ольга Кобилянська

не підве­ла очей. Во­на не пла­ка­ла, але в хвилі як Домніка про­мо­ви­ла лас­ка­ве сло­во «не плач!», ви­ко­ти­ли­ся по її ви­худілих що­ках грубі сльози з очей…

Та во­на не об­зи­ва­ла­ся.

Мов справді зав­мер­ла за од­ну ніч…

- Умер, та й з тим і по­ки­нув її,- докінчи­ла Домніка уро­чис­то й поп­лив­ла далі між лю­ди.

- Стоїть, як би смерть всту­пи­ла в неї! - про­шеп­та­ла тур­бот­но Докія до сусідки.- Не шко­да дівчи­ни? Зро­ду бідне, та й ще й долі нічо­го не має!… Гос­по­ди ми­ло­серд­ний!

І справді, Ан­на сто­яла тут, мов смерть гос­ти­ла би в її гру­дях… Ще пе­ред дни­ною звер­не­на всею ду­шею на нинішній день, день свя­то­го Ми­хай­ла, ожи­да­ючи не то всіми нер­ва­ми, а з цілою по­важністю її гли­бо­ко­го єства рішен­ня своєї долі, та замість неї сей удар!

Була цілком зніве­че­на, і про­ти сво­го го­ря, упо­ко­рен­ня і страш­но­го жа­лю цілко­ви­то без­рад­на.

Ніхто, крім Докії, не потішив її, і від ніко­го не ожи­да­ла во­на по­мочі. Як не одні злоб­но го­во­ри­ли, бу­ла са­ма всьо­му вин­на, то й що тут ра­ди­ти? Оп­ро­че не бу­ла ніко­му настільки важ­ка, аби хто зай­няв­ся по­важ­но її дальшою судьбою. Ніхто й не по­чу­вав­ся до то­го обов'язку. У неї ж бу­ли ма­ти і брат, і їм яло­ся кло­по­та­ти­ся її бу­дучністю. Блу­ка­ла те­пер між людьми, опу­ще­на, об­зи­ра­на та обшіпту­ва­на… Із розп­ле­те­ним во­лос­сям, із го­рю­чою свічкою в ру­ці виг­ля­да­ла, мов пос­тать, що ви­ри­ну­ла з гро­бу.

- Стань ко­ло ме­не, доньцю! - прик­ли­ка­ла її Докія до се­бе.- За­раз ви­но­си­ти­муть до­мо­ви­ну!

Вона при­хи­ли­ла­ся слух­ня­но, і її ус­та стяг­ну­ли­ся до якоїсь усмішки та за­во­ру­ши­ли­ся. Чи хотіла щось ска­за­ти? Не мож­на бу­ло зна­ти. Жаль відібрав у неї го­лос.

- Та й ти тут, та й ти тут, су­ко? - роз­дав­ся писк­ли­вий, неп­ри­яз­ний го­лос за нею.- Марш звідси!

В тій же хвилі дівчи­на по­хит­ну­ла­ся і бу­ла би упа­ла, ко­ли б Докіїне залізне рам'я не об­хо­пи­ло її зав­ча­су. Се бу­ла Марія, що, уг­ледівши не­щас­ну дівчи­ну, вда­ри­ла її в плечі й на­ки­ну­ла­ся обид­ним сло­вом на неї.

- Лишіть її, Марійко, лишіть її; во­на нічо­го не ро­бить! - ус­по­ко­юва­ли, бла­га­ючи й ос­теріга­ючи, кілька го­лосів.

Воно й не бу­ло потрібне пов­то­рю­ва­ти просьби. Марія не жу­ри­ла­ся вже ні хви­ли­ни дов­ше дівчи­ною і вер­ну­ла пок­вап­не на­зад до ха­ти. Ма­ли справді за­раз ви­но­си­ти до­мо­ви­ну.

Анна спер­ла­ся мовч­ки о Докію і по­ча­ла ти­хо пла­ка­ти. Во­на пла­ка­ла не­чут­но. Хли­пан­ня ви­ди­ра­ло­ся ли­ше здав­лю­ва­не і ко­рот­ки­ми ви­бу­ха­ми з груді, од­нак чут­но. Сильна, енергійна жінка ко­ло неї розх­ли­па­ла­ся на­раз уго­лос, а всі жінки дов­ко­ла собі враз із нею.

- Його ви­но­сять! - скри­ча­ла на­раз Ан­на не своїм го­ло­сом і, про­дер­ши­ся крізь тов­пу жінок, ки­ну­ла­ся без пам'яті про­ти до­мо­ви­ни. Жінки здер­жа­ли її за одіж.

Четверо лю­дей ви­нес­ло уваж­но із вузьких хо­ром до­мо­ви­ну й ук­ла­ло її на віз.

- Мене ще за­був ти, ме­не! - кри­ча­ла далі страш­ни­ми зву­ка­ми і, прос­тя­га­ючи ру­ки за до­мо­ви­ною, по­ва­ли­ла­ся на місце. Слівце «ме­не» кош­ту­ва­ло їй ос­танніх сил. Так пе­ре­дав­ши йо­го вмер­ло­му, пе­ре­да­ла й усі си­ли з ним…

Її ма­ти мет­ну­ла­ся до неї.

- Тепер от­ви­раєш хав­ку, прок­ля­ту­ща ти? - гук­ну­ла, підно­ся­чи без­со­ром­но ру­ку до уда­ру.- Че­кай, прий­деш ти ме­ні до­до­му,- та тут і опи­нив­ся вже ко­ло неї ста­рий Пет­ро.

- Підеш ти звідси, відьмо?! - гук­нув ди­ко на неї гро­мом.- А ні, то уб'ю за­раз на місці! - І, підвівши свій тяж­кий, ве­ли­чез­ний ку­лак уго­ру, пог­ро­зив ним ко­ло го­ло­ви ста­рої.

- Засватай її, як ти та­кий доб­рий! - про­си­ча­ла во­на з не­опи­са­ною зло­бою до нього, а відтак мет­ну­лась блис­кав­кою взад. Страш­ний, мов з заліза, ку­лак уже вих­ром летів на неї… Докія й Пет­ро підня­ли дівчи­ну і відве­ли її до­до­му.

Поглянувши на неї вос­таннє, Докія зна­ла, що во­на вже те­пер не зірветься вдру­ге із пос­телі…

Безчисленна юр­ба лю­дей дви­га­ла­ся, ви­ру­шив­ши з дрібної ха­ти­ни, крізь самітні по­ля. Чо­ловіки й жінкі із го­рю­чи­ми свічка­ми в ру­ках.

Ніч бу­ла прек­рас­на, і відкриті го­ло­ви чо­ловіків ри­су­ва­ли­ся ви­раз­но у магічно­му сяєві міся­ця, між тим як жінки з го­ло­ва­ми, по­за­ви­ва­ни­ми в білі руш­ни­ки, при­га­ду­ва­ли сот­ки лелій, що струн­ко стріля­ли вго­ру…

Світло свічок освічу­ва­ло іздо­ли­ни кож­не об­лич­чя. На них бу­ло вид­но най­глиб­шу по­ва­гу.

Докія і Пет­ро про­ва­ди­ли пли­ву­чим кро­ком не­щас­ну матір за до­мо­ви­ною, а Івоніка сам сту­пав. Із відкри­тою, набік по­хи­ле­ною го­ло­вою, не відвер­та­ючи ні на хви­ли­ну очей з до­мо­ви­ни, так сту­пав він.

Зорі ми­готіли на ви­соті і, зда­ва­ло­ся, си­па­ли всім своїм світлом удо­ли­ну. Місяць роз­горівся па­ла­ючим світлом.

Далеко-широко на по­лях - ти­ши­на. Не­да­ле­ко по­хо­ду пре­див­ний та­нець тіні і го­лосіння двох плач­ниць. Від ча­су до ча­су про­ди­рав­ся воз­ду­хом роз­пуч­ли­вий вик­рик напів­збо­же­волілої ма­тері.

- Куди ти йдеш? Ку­ди ти йдеш?…- вик­ри­ку­ва­ла, зби­ва­ючи до­ло­ня­ми.

- В зем­лю йде… в тем­ну нічеч­ку йде… не по­вер­не ніко­ли!…-відповіда­ли жалісли­вим, про­тяж­ним го­ло­сом плач­ки, хи­та­ючи го­ло­ва­ми, і за­тя­га­ли далі своє.

- Вночі пе­ре­даю те­бе іншо­му світи­кові… вночі по­ки­даєш тат­ка твой­ого!…- крик­нув раз болісне Івоніка.

- Не гризіться, бадіко! Гос­подь дав та­ку нічеч­ку, що і мак виз­би­рав би, а зорі го­но­ром бли­щать! - потіша­ла Докія.

- Господь бог так дав! Гос­подь бог так за­ря­див! - при­та­ку­вав ста­рий Ва­силь по-п'яно­му вже і з щирістю, в якій розп­ли­вав­ся, і повісив­ся на рам'я сум­но­го батька.

- Бог знає, що ро­бить; не беріть собі ду­же жа­лю до сер­ця; вмер­лий не ма­ти­ме на тамтім світі су­по­кою! - потішав третій.

- Він не бу­де сам ле­жа­ти! Нап­ра­во й наліво ма­ти­ме сусідів, а на ос­тан­ку й ми до нього піде­мо! - ска­зав чет­вер­тий.

- Він ду­же над зем­лею роз­щи­бав­ся, то­му во­на раніше заб­ра­ла йо­го до се­бе! - за­белькотів Ва­силь.

- Михайлику! Ми­хай­ли­ку! Що ти ро­биш твоєму та­тові? - скрик­нув на те все в дикій роз­пуці Івоніка, зак­рив­ши бурх­ли­вим ру­хом ли­це.

На пе­рех­ресній до­розі ста­нув віз із до­мо­ви­ною, і па­но­тець чи­тав єван­геліє.

Настала без­гомінна ти­ши­на, і ли­ше слаб­кий зойк су­му­ючих блу­див то тут, то там. Білі го­ло­ви жінок по­хи­ли­ли­ся покірно, а чо­ловіки пок­ло­ни­ли­ся за ни­ми вдо­ли­ну.

По пе­ре­чи­тан­ню єван­гелія велів па­но­тець підійми­ти до­мо­ви­ну й заб­ра­ти вис­те­ле­ний під нею пре­гар­ний до­ро­гий ки­лим. По по­хо­роні діста­ва­ли­ся йо­му зви­чай­но ки­ли­ми в да­ру­нок, та, по­бо­ю­ючись сим ра­зом яко­гось ви­пад­ку, що не­надійно вир­вав би йо­му та­ку кош­тов­ну річ, при­ка­зав уже те­пер віднес­ти ки­лим до­до­му.

Івоніка зжах­нув­ся, мов уко­ле­ний, на та­кий вар­вар­сь­кий при­каз, не довіря­ючи своїм ву­хам, а при­сутні витріщи­ли­ся без­мов­но на нього.

- Тепер уже за­би­ра­ти ки­лим і сим ра­зом?

- Ідіть, ідіть, чо­го стоїте та ди­ви­те­ся? - ква­пив па­но­тець чо­ловіка, що сто­яв нерішу­че, не зна­ючи, чи слід ви­пов­ни­ти при­каз, чи ні.

- Панотчику, зми­луй­те­ся, лишіть ки­лим, він