Франко І. Я. - Поеми - т. 4, Франко І. Я.

і звільна, стиха

Ті слова в нім прочитав:

 

«Ми, при ласці бога-сили

Цар-судар усеї Русі,

Нашим вірним і послушним

Слугам - царський наш привіт!

 

Відомо усім хай буде

Жителям стран галілейських,

Особливо, хто родився

Із рутенців роду, що:

 

Наш слуга достохвалебний,

Званий Слабоум звичайно,

За свої великі труди,

Що вже много літ поносить,

За безстрашну, невтомиму

Боротьбу во благо Русі

З усіми її врагами,

 

За блискучі плоди тої

Боротьби, за ту громаду

Слуг і ратників, що служать

Нашій світлості при нім,-

 

Ми, судар і обладатель

Всеї Русі, власноручним

Сим письмом опреділяєм

Ось яку для нього почесть:

 

Височайше проізводим

Слабоума з стополизів

В лаполизи й уділяєм

Лаполизівську медаль.

 

Височайше всіх рутенців

Галілейської країни

Сим письмом під власть безмежну

Слабоуму віддаєм.

 

І заразом позволяем

В нашім імені писаться

Слабоуму галілейським

Независимим князе́м.

 

І заразом в його руки

Ми складаєм нашу повну

Власть,- не тільки слова й права,

А нагайки і кнута.

 

І заразом ласкавіше

Наших всіх рабів-рутенців

Сповіщаєм, що віднині

Мають всі, як нас самих,

 

Слухать волі Слабоума,

Підлягать його судам,

А не сміють ані словом

Спротивлятися йому.

 

Тую нашу царську волю

Стверджує печать державна

І наш підпис власноручний

(Підпис був - та нечіткий).

 

В Пітері, дня того й того

Грудня місяця. Віддати

В власні руки Слабоуму

В галілейське місто Львів».

 

«Труби, бубни, загриміте!..

Бийте, громи, вийте, бурі,

Розпадайся, земле, в кусні,-

Я князем, князем, князем!

 

Все тепер передо мною

Ниць пади,- у мене сила!

Проч, життя давне, погане,-

Я князем, князем, князем!

 

Жінко, аспидна Ксантіппо,

Не тобі вже старшувати!

Низом, плазом перед мене!

Я князем, князем, князем!»

 

Так з великої утіхи

Крикнув князь. Йому здавалось,

Що кружить все вколо нього,

Він сильніє і росте…

 

І, не знаючи, що робить,

Мов безумний, він три рази

Підскочив угору тричі,

Аж до стелі головою.

 

І, не знаючи, що робить,

Мов безумний, він заплакав,

І ударив три поклони,

І - прокинувся зо сну.

 

Писано в початку р. 1877

 

НАЙМИТ

 

(Поема з народних переказів)

 

 

 

ПРОЛОГ

 

 

Єгова скликав ангелів землі

Перед свій трон. Злетілись. Він питає:

«Хай кождий з вас розкаже тут мені,

 

Як мій закон на світі виповняє?»

І каже ангел Жизні: «Бачив я:

Багач в дворі препишнім проживає

 

У злоті, сріблі, розкоші. Щодня

Забави, бенкети. При нім в хатині

Бідак. Городець і хатина та -

 

То весь його маєток. В хаті, в скрині

Пустки,- лиш що заробить, тим жиє,

Весь вік свій так: «Коб нині, нині, нині!»

 

Дітей аж осьмеро в бідняги є,

А всі дрібні. Вдягти би, згодувати,-

І родичам аж голова з тим схне.

 

А в багача нема дітей, хоч плати

Чимало вже набрались лікарі,

Хоч слізно моляться отець і мати.

 

І сталось так, що разом матері,

Багата й бідна, в тяж зайшли. До бога

Шле молитви багач, на вівтарі

 

Кладе офіри. Ось діждесь, бач, свого

Потомка! Вже тепер добро його

Не впаде в руки приймича чужого.

 

А бідний плаче і сумує: що

Йому почати? Де візьмесь та сила,

Щоб прокормити ще дитя одно?

 

І сталось так, що бідна підносила

Тяжкий мішок в городі й без вини

Своєї плід в утробі задушила.

 

Сповняючи закон твій по всі дні,

Я матері багатої живую

Дитину в лоно бідній підмінив.

 

Багатій же я підмінив мертвую».

І каже бог: «Се добре! Той бідак

Робучі руки плодить, що годують

 

Весь світ, хоч голод все самі терпля́ть.

Багач же був би вивів сина свого

На дармоїда,- то й волить отак,

 

Як жив сам посеред багатства свого,

І вмерти сам. Добро його піде́

Багатшим в руки. Бо хто має много,

 

Той матиме ще більш, а хто блюде

Тривожно кришечку свою, втеряє

І те, що має, аж усе зведе».

 

Тут ангел Смерті з трепетом ступає

Перед престол Єгови: «Отче, я

Не знаю, чи закон твій позволяє

 

Милосерди́ться там, де біль, грижа́,

Сирітство, плач без помочі й поради

В розпуці молиться й клене, де вся

 

Земна недоля тягарем насяде

На людські серця, де й безсмертним нам

Мутиться дух і ум із серцем вадить.

 

Як твій закон не позволяє й там

Тим смертних милувань, то признаюся,

Що не сповнив його, й хвалюсь тим сам».

 

На ті слова Єгова усміхнувся:

«Скажи, що трафилося там тобі?»

А ангел Смерті встав і стрепенувся

 

І так почав: «Вночі було, взимі,

Коли в нужденну хатку край селища

Я загостив. На голім тапчані,

 

Обвитий в чорні, подрані шматища,

Лежав газда конаючий. Погас

Огонь в печі, крізь шпари вітер свище,

 

Вкрив іней стіни. Передсмертний жас

Ще нужденнішим те гніздо недолі

Чинив. Край постелі стояла враз

 

З дітьми дрібними мати і страшної

Хвилини ждала - скону мужа. Плач

Дітей притих; промерзлі,