Олександр Павлович Бердник - Стрiла Часу, Олександр Павлович Бердник

стрімко наближалася. Сиве рідке волосся на голові космонавта розкуйовдилося, щоки палали, зів’ялі вуста тремтіли.

«Яке щастя… невимовне щастя… Я бачу тебе, вітчизно… Я бачу твої хмари, твої поля, океани… Спасибі тобі за все, що я відчув перед смертю… прийми мене в своє кохане лоно… прости… Звідусіль повзе темрява… але я знаю… Велика спіраль життя незгасима… Вона вічно панує над мороком Космосу…»

Почувся стогін. Данило хутко обернувся. Він побачив, що батько падає на підлогу, а на його обличчя наповзає зловісна синява. Хлопець метнувся до нього, підтримав, охопив його голову сильними дитячими руками.

— Тату, рідний… Ти зачекай… Ще трохи, ще одна мить… Ми зараз сядемо… Тату!!!

— Рядом з мамою… над Дніпром… поховай… Останнє зітхання… Останній шепіт…

Данило поцілував батька в холодне чоло і твердою ходою повернувся до пульта. З кутка виповз старий, немічний собака і, похнюпившись, зупинився над трупом. Очі його сльозилися. Чи то він передчував свою скору смерть, чи, може, плакав за останньою людиною з тих, що покидали Землю разом з ним…

ЕПІЛОГ

В ефірі над Землею і Наа бушувала буря.

— До Землі наближається космічний корабель!

— На його борту напис древніми мовами: «Стріла Часу!»

— Це експедиція, що сотні тисяч років тому покинула систему Сонця. Вони повертаються!

— Чи є хтось живий в кораблі? Чи, може, він керується тільки автоматами…

— Готуйтеся до дивовижних відкриттів, люди Землі і Наа!

— Слава невтомному Розуму!

І, покриваючи радісний клекіт, в просторі прозвучала команда Вищої Ради двох планет:

— Корабель опускається в долині Дніпра, недалеко від історичного заповідника — старовинного міста Києва. Найближчі диспетчерські космічні пункти! Готуйтеся зустріти гостей!..

Сотні людей бачили, як голуба стріла, гримлячи вогняними вихорами розпеченої матерії, повільно опустилася на зелений килим придніпровського лугу. На десятки кілометрів навколо прокотилася гаряча хвиля. Чергові диспетчерських пунктів на портативних літальних апаратах помчали до місця приземлення, оточили велетенський корабель широким кільцем. Всі, хвилюючись, ждали. Хто вийде із «Стріли Часу»? Чи, може, там нікого нема? Може, навіть трупи зотліли в металевій домовині?

Люк в основі корабля відчинився. Сотні людей здригнулися. З отвору вийшов невисокий хлопчик. Він оглянувся, глибоко вдихнув тепле повітря, зігріте зеленим сонцем. Побачив людей.

Люди наближалися в урочистій тиші, в такій тиші, що навіть було чути удари сердець, схвильовано розглядали юного космонавта. Його біляве волосся пестив вітер Землі, сірі великі очі дивилися в очі нащадкам сміливо і впевнено. Хлопчик привітно підняв руку вгору і рушив назустріч людям…

Поряд з ним ішов старий білий собака з чорною латкою на грудях.

ВІД АВТОРА

Ти звернув увагу, читачу, на титульну сторінку? Я навмисне написав там «фантастичний роман», а не «науково-фантастичний», бо хотів розширити рамки роману за межі, які встановлює друга назва. Адже наука — це тільки певна частина неосяжного людського буття, один з виразників невпинного розвитку суспільства, який допомагає відкривати таємниці світу, ставити їх на службу людині. Але ж не тільки цим обмежується багатогранне життя! Ось чому справжня фантастика — це розповідь не тільки про майбутні досягнення науки, а насамперед про звичайних людей в незвичайних умовах!

І знову постає давнє питання, яке стільки вже обговорювали фантасти і не фантасти. Як далеко можна мріяти?

На мою думку, це питання давним-давно розв’язане. Хіба хату люди будують тільки для себе? Хіба старий дід-садівник їстиме яблука з тієї яблуньки, що він садить, може, за рік-два перед смертю? Хіба сліпець-кобзар лише для себе створював пісню і казку? Хіба заради вигоди Марія Кюрі обпалювала власні руки радієм? І ще сотні, тисячі, десятки тисяч «хіба?».

Я абсолютно впевнений, що якби не було Джордано Бруно — ідея про заселеність далеких світів з’явилася б пізніше. Якби не було Коперніка і Галілея — ще довго б панувала геоцентрична система Птолемея. Якби калузький вчитель Ціолковський не віддав своє життя на олтар майбутнього, ми б не були свідками польотів супутників і космічних ракет. Коротко кажучи, для того, щоб майбутні покоління розв’язували якісь завдання завтра, треба сьогодні ставити їх!

Отож нам і потрібні тисячі Бруно, Кюрі, Ціолковських, тисячі ентузіастів майбутнього, які понесуть світильник прогресу в морок природи, щоб освітити шляхи грядущим поколінням, не думаючи про міщанську вигоду. А для цього потрібна фантастика, фантастика, яка не боятиметься заглянути за межі вірогідності, а поведе уяву читача і в надра зірок, і в світ атома, і в морок простору, і в життя інших розумних істот…

Думаю, що сказаного досить. Якщо моя книга заронить в серця читачів зернятко мрії, я буду несказанно щасливий. Адже наш прекрасний бурхливий час є такою чудовою основою для здорових зерен, що з них може вирости тільки животворне дерево на радість майбутнього суспільства.

Читачу, разом з тобою, разом з героями книги — нашими ровесниками — ми побували в найнезвичайніших ситаціях. І я згоден з тобою, що неможливо жити і в нашу епоху, і перескочити через мільйони років. Тут, мовляв, не допоможе жоден парадокс часу. Це просто художній прийом автора, який хоче глянути на неймовірно далекі світи, уявити можливі шляхи прогресу — цієї безконечної спіралі розвитку.

А втім, чому це я погоджуюсь? Ні, ні! Геть скептичні думки! Тільки мрія, тільки оптимізм повинні бути в арсеналі фантастики. Адже дуже мало ми знаємо про світ, неосяжний світ, бо наука стоїть лише на його порозі! — а вже такі дивовижні тайни відкрилися перед уважним поглядом Людини.

Згадаймо віщі слова