Людмила Баграт - Зло, Людмила Баграт

Я підвелася.

- Так і знала. Дякую вам за послуги. Яновський вас більше не потурбує. Я розмовлятиму з ним. Це був… просто дурний жарт з мого боку.

Лікар похитав головою:

- З такими людьми не жартують, Марго. Залиште його. Він небезпечний.

О, Боже мій, ще один наляканий темрявою в душі Костянтина!

- Ми всі небезпечні.

Психотерапевт підхопився з місця і підбіг до мене:

- Ні. Ви не розумієте. Він кохає вас. Це робить його некерованим. Він у прямому розумінні втрачає від вас розум.

«Ви не розумієте, у прямому розумінні, втрачає розум…» Психоаналітиків так цікавить розум! А мене більше непокоїть серце.

Лікар безсило опустив руки:

- Ви знаєте, я зробив стільки помилок впродовж нашого сеансу. Безліч! Наче студент першого курсу. Ви якась…

- Дивна? - машинально підказала я.

- Та ні. Скоріше, незвична. Однією помилкою більше, однією менше… - Він ніби розмірковував уголос. Вираз його обличчя був таким безпорадним, таким безпомічним - мала дитина в темному коридорі. А, може, це лише відбиток мого стану? - Послухайте мене, дівчинко! - Раптом його голос став різким і рішучим. - Ви повинні його залишити. Якщо ви од нього не підете, він… він вас уб'є! - Лікар, здається, й сам злякався того, що сказав.

- А якщо піду? - Лікар відвернувся від мене і підійшов до вікна.

- Не знаю, - промовив він, не обертаючись. - їй-Богу, не знаю. Єдине, що я знаю напевне, - вашого друга треба лікувати.

Я завмерла коло дверей:

- Від чого? Ви хочете лікувати його від кохання?

Він мовчав. Я вийшла з кабінету.

Костянтин сидів на дивані, загорнутий у туман своїх цигарок. Я подивилася на попільничку. Повна. З верхом. Помітивши мене, він підвівся. Як він схуд! Втомлений, загнаний у кут звір, проте все ще небезпечний. Я підійшла до нього:

- Відвези мене додому, Костю, лікар сказав, що я невиліковна.

Він спробував усміхнутися:

- Я вже й забув, як гарно ти вимовляєш це слово.

- Яке? «Невиліковна»?

- Ні. Моє ім'я.

Дорогою додому Костянтин ні про що мене не розпитував. Я знов розмовляла - це було все, що його цікавило. Він керував машиною так обережно, немов боявся, що різкий поштовх може нагадати мені про… про інші поштовхи.

Якийсь час ми їхали мовчки, і я вже почала думати, що Костянтин вирішив скористатися моїми методами і помовчати з кілька місяців. Відверто кажучи, це мене цілком влаштовувало, бо план, який зродився в моїй голові ще місяць тому і який я весь цей час обдумувала, потребував остаточної доробки у повній тиші. Вибач, Яне, але з Шотландією доведеться попрощатися. Треба повертатися додому. Додому… Куди? Де мій дім?

- Як ти ставишся до Шотландії, дівчинко?

- Що? Вибач, я… гм… Костю. Ти щось сказав?

Він кинув на мене темний погляд. Про що він думає? Останнім часом я дедалі частіше помічаю, як дивно він на мене дивиться. Серйозно і замислено. Він повільно повторив своє питання:

- Я спитав, чи подобається тобі Шотландія, Марго.

Я розгубилася:

- Я… Взагалі-то ми з нею схожі. Чому ти запитуєш?

- Я хочу відвезти тебе туди. Тобі потрібен спокій. Нам треба спокій. Давай втечемо на якийсь час з цього міста, з цієї країни, від усіх людей. Тільки ти і я.

- І океан, - прошепотіла я.

«… Шум прибою, солоний дощ на моїх щоках. Це мої сльози чи так плаче океан? Вітер обіймає мене. Ян обіймає мене. Ян вічний, як ці скелі.

- Знаєш, скільки років граніту? 3.850 мільйонів. Колись земна кора розчинилася у вогняній пристрасті магми, так само, як я в тобі. З їхнього кохання і народився граніт. Вічний камінь. Він може бути світлим, рожевим, червоним, світло-червоним, сіро-червоним, крупнозернисто-червоним, а ще є ларвікіт і багато інших різновидів. Його хімічні складники: окиси титана, кремнію, алюмінію, заліза, кальцію, натрію, калію, мінералогічні: польовий шпат, кварц, біотит, мусковіт, апатит…».

- Марго! - Я здригнулася і розплющила очі. Машина стояла перед моїм будинком. Костянтин нахилився до мене. - Що з тобою?

- Нічого. Просто замислилася.

- Звідки ти стільки знаєш про граніт? Захоплювалася мінералогією у дитинстві?

- Ні. Це… це мені розповів один друг.

Він всміхнувся:

- «Один друг…» Часом не мій Сергій? У десятому класі він просто схибився на камінні. Мало не перетворив квартиру на гірняцьку штольню.

- Ні. Не він. Сергій так і не став моїм другом.

- Невже? А ким він став?

Я здивовано глянула на нього:

- Костянтине, про що ти?

Його обличчя спохмурніло:

- Справді, про що це я? А! Згадав! Про Шотландію! Поїхали, Марго! Влаштуємо собі невеличку відпустку. Це надзвичайна країна.

- Так. Надзвичайна… Та я думаю, що насамперед нам треба відпочити одне від одного.

- Ні.

- Що означає «ні»?

Він говорив повільно, тихо і спокійно, ніби пояснював дитині незрозумілу вправу:

- Це означає, що я не залишу тебе саму. Не зараз. Не в твоєму теперішньому стані. Взагалі ніколи. Я тебе кохаю, дівчинко.

Я усміхнулася:

- Так. Ти мене кохаєш. Мабуть, від такої любові і втік твій син.

Костянтин різко повернувся до мене:

- Не кажи мені про мого сина! Навіть згадувати про нього не смій!!!

Я подивилася йому в самісінькі зіниці. Довгий, спокійний погляд.

- Костянтине, у тебе немає вибору. Або ти зважаєш на мене, або матимеш дуже великі проблеми. - Здається, він зацікавився:

- Наприклад?

- Я ще над цим не працювала. Ти хочеш,