Люсі Мод Монтгомері - Емілі з Місячного Серпа

— Чи завжди ми любимо тих людей, котрі нас не зносять? Ти вже встигла, напевно, зауважити, що дорога моя пані Тітка мене ненавидить.

— О, не думаю, щоб вона була аж такою лихою, — заперечила Емілі. — Либонь, добре ставиться до вас, бо твердить, ви єдиний з Прістів, хто полине просто на небо.

— Вона не вважає ці слова за комплімент, а тобі вони здаються компліментом через твою невинність. Отже, ти є дочкою Дугласа Стара? Я добре знав твого батька. Ми дружили, навчаючись у Королівській Академії, а потім наші дороги розійшлися. Він присвятив себе газетярству, я вчився далі. То був єдиний мій друг, ще зі шкільної лави, єдиний хлопець, який не величав мене горбанем і взагалі не висміював мене, хоч я не годен був грати ні в футбол, ні в теніс. Емілія Берд Стар! Стар має бути твоїм іменням, бо Стар по-англійському означає «зірка», а ти виглядаєш саме як зірочка. Твої очі такі блискучі, і все твоє єство променіє так потужно… Твоє місце — радше на досвітньому небі, що вже приготувалося до сходу сонця, аніж на землі чи навіть на присмерковому небі. Так: називатиму тебе Зіронькою.

— Це означає, що ви вважаєте мене гарною? — спитала Емілі навпростець.

— Я не замислювався, гарна ти чи ні. Гадаєш, зірка повинна бути гарною?

Емілі задумалася.

— Ні, — відказала нарешті. — Для зірки це недоречне означення.

— Я бачу, ти є мисткинею слова. Так, звісно, «гарний» — нікчемне означення. Зорі великі, принадні, світосяйні. Нечасто ми бачимо зірку в людській подобі. Ой, здається мені, я чекатиму на тебе.

— Я вже готова йти, — запевнила Емілі.

— Гм, не це я мав на думці. Ну, менше з тим. Ходім, Зіронько. Будемо йти поволі. Не думав, що сьогодні піду до Попового Ставу. Отже, ти вважаєш мене чоловіком непоказним, непривабливим?

— Я такого не говорила! — голосно запротестувала Емілі.

— Справді, не говорила. Проте я вмію читати думки, моя Зіронько. Боги вділили мені цього хисту. А ти сама вродлива — як ти гадаєш?

— Радше так, вродлива… Відтоді, як тітка Ненсі дозволила мені носити гривку, — визнала Емілі.

— Гривку! Яке бридке, простацьке слово!

— Так, негарне. Я не вживаю його в поезії, але в прозі…

Таким чином Дін Пріст мимоволі довідався, що Емілі складає вірші. І ще багато цікавих і чарівливих відкрить зробив молодик за час несподіваного походу до Попового Ставу.

Зазвичай Емілі була доволі стримана у словах за присутності чужих людей, але тут відчувала стільки доброзичливості й розуміння, що позасвідомо звірялася Дінові, як старому приятелеві. Розкрила йому святая святих своєї душі, розмовляючи з ним цілком невимушено.

Вона знову почала сильно відчувати пульс життя. Відчувала, що живе і жити буде. «Неначе пташка знову заспівала в моїм серденьку». Так вона висловила свої почуття в листі до батька, що буде написаний завтра. А як приємно ставити ногу на твердий ґрунт!

Емілі все розповіла новому другові — про своє життя, свої уподобання і прагнення, про плани на майбутнє і свою творчість. Лиш одного не повідала: про журбу, пов’язану з матір’ю Ільзи. Про це нездатна була говорити ні з ким. Тітка Ненсі могла не хвилюватися: Емілі не поширюватиме пліток, почутих у Поповому Ставі.

— Сьогодні, коли дощило й незмога було вийти з дому, я написала вірша. Починається так:

— А далі, далі буде? — спитав Дін, який знав достеменно, що Емілі тільки й чекає подібного запитання.

Емілі, зрадівши, взялася декламувати цілого вірша. Коли ж дійшла до найкращих, на її думку, рядків, то сповільнила темп і крадькома поглянула на Діна — пересвідчитись, чи він у захваті. Але парубок ішов, опустивши очі; його обличчя не виказувало нічого, крім легенького розчарування.

— Гм, — озвався він, коли авторка скінчила. — Тобі дванадцять років, чи не так? Побачимо, що буде років за десять, а поки що рано давати оцінку.

— Отець Кассіді радив мені писати далі! — майже в розпачі вигукнула Емілі.

— І даремно. Писатимеш у будь-якому разі, незалежно від чиїхось порад. Ти маєш у собі письменницьку жилку, і ця недуга невиліковна. Що збираєшся робити зі своїми поезіями?

— Маю намір стати великою поеткою або видатною романісткою, — поважно відказала Емілі.

— Ну, це тільки питання вибору, — доволі сухо зауважив Дін. — Може, навіть ліпше писати романи й повісті — це начебто краще оплачується.

— Що мені заважатиме при писанні романів, то це любовні стосунки, — зізналася Емілі. — Я певна: ніколи не вмітиму це змалювати. Вже намагалася, — додала наївно, — і так нічого й не вигадала.

— Тим не журися, — потішив Дін, — з часом я навчу тебе цього мистецтва.

— Невже? — зраділа Емілі. — Так буду вдячна вам, якщо справді забажаєте мене навчити. Мені здається, з усім іншим я здатна впоратись сама, і загалом непогано.

— Тож укладаємо угоду. Пам’ятай про це і не шукай собі іншого навчителя! А скажи: що ти робиш у Поповому Ставі, коли не складаєш віршів? Невже не почуваєшся самотньою в товаристві тих двох стареньких?

— Ні. Мені вистачає мого власного товариства, — з гідністю відповіла Емілі.

— Може, й твоя правда. Зірки відокремлені від решти сього світу, вони тішаться своїм власним світлом, а чужого не вельми й потребують. А ти справді любиш тітку Ненсі?

— Так, люблю. Вона дуже добре до мене ставиться. Не змушує мене носити капелюшків од сонця й дозволяє ходити босоніж до полудня. Зате пополудні я мушу