Віктор Васильович Савченко - Діти Мардука

— Я вирушаю. — Потім — до мене: — У машині — жодного слова.

Раптом мені спало на думку, що мій порятунок стався немовби за велінням чарівної палички. Адже для того, щоб його здійснити, потрібна була тривала підготовка. А тут прямо ось — потелефонував і за якихось чверть години прибула команда… Терпіти не можу невмотивованих вчинків і дій — ні в житті, ні в художньому творі. Коли я сказав про це Кості, він посміхнувся; з відповіддю не поспішав.

— А я терпіти не можу ділитися своїми планами. Висвітиш намір і він приречений. Це вже точно відомо. До речі, всякий, хто багато обіцяє, не є обов’язково брехуном. Часом обіцяльником рухають шляхетні наміри, але висвітивши свій план, він у дев’яноста відсотках випадків прирікає його на провал. Мовчун досягає мети! — наголосив Лікар. — Я не втаємничуватиму тебе в акцію, яку ми розробляли, але скажу, що твоє чуття тебе не зрадило. Ми справді готували один захід, щоправда, на завтра, але твій дзвінок змусив мене внести зміни в план. Єдиний невмотивований момент у події, що сталася, було співпадіння наїзду на тебе тих зелених падл і акція, яку ми готували у цей час. Вчинене нами можна розглядати і як перевірку заходу, так би мовити, в польових умовах. На жаль, від деяких моментів майбутнього плану доведеться відмовитися, бо тоді їх ідентифікуватимуть зі скоєним сьогодні і, отже, шукатимуть зв’язок між ними. Тямиш про що я?

— Тямлю, крім одного — що це за акція, якщо навіть Ксилантія відправили подалі з міста?

— Я б і тебе сховав би кудись подалі. Бо все, що останнім часом коїться, обертається довкола тебе.

Костя сказав те, про що я вже й сам думав.

— Сідаймо вже в машину, — нагадав Лікар і відчинив дверці.

Хвилин десять ми їхали центральною магістраллю у бік центру, а тоді повернули праворуч у вулицю, що вела до Куяльницького лиману. Невдовзі проїхали під шлагбаумом через залізничну колію і скоро повернули ліворуч в іншу вулицю, яка, з усього, простягалася паралельно лиману. Незабаром ми опинилися на дорозі, що йшла вздовж стрімкого берега. Ліворуч була вулиця з одноповерхових будинків, у вікнах яких світилося. Їхали з вимкненими фарами. Незабаром Костя зупинив авто. Коли ми вийшли, він сказав аби я спустився по стежці до берега і там почекав.

— Хто зна, може й справді Рита під наглядом, — пояснив. — На той випадок якщо мене не діждешся, підеш у бік центральних корпусів Куяльника, але не шукай притулку в адміністрації. На березі — висока трава, там і переночуєш. Ну, а далі — що підкаже тобі досвід домушника… Ага, не дзвони, за номером, який усі знають.

Машина проїхала ще метрів двісті, а тоді спинилася, і враз у ній погасли підфарники. Постать, яка вийшла з машини, перетнула дорогу і зайшла чи-то у двір чи в провулок. Тим часом я примостився в бур’яні біля стежки, що вела вниз до лиману, і приготувався чекати. Пахло характерним для Куяльника тлінням, змішаним з пахощами трав, які росли на солончаку. Плесо лиману нагадувало велетенське нічне дзеркало для зірок і місяця. З кручі добре проглядалося місце, де мене викрали, і те, з протилежного боку лиману, де я тільки дивом уник удару блискавки. Зараз я сидів не на краю урвища над берегом, а на краю прірви, куди мене загнали темні. Раптом уявив «дорогу», якою прийшов сюди — вона була чорна, ніби щойно залита смолою. Повертатися по ній ніяк не можна — загрузнеш. Це була метафора, яка несамохіть виникла в пам’яті, але вона точно відбивала події останніх днів. «От якби можна було вилучити кілька фрагментів з тієї дороги, та змонтувати нову? — подумав я. — А тільки з чого починати «монтаж», з видання книги «І бачив я звірину…» чи з приходу у Спілку Бамбули? Ні, починати треба ще раніше, коли приснився сон, у якому мені прийшло видіння, а з тим і шифр числа звірини. Не було б цієї підказки, я ніколи не декодував би пророцтво, а відтак не викрив би й найзловіснішу і водночас найприхованішу потугу земного світу». Тим часом годинник на дисплеї телефона показував пів на одинадцяту. Я підвівся, щоб спуститися вниз, як мені сказав Костя, та раптом завважив, що попереду на вулиці не стало машини. Проте паніка, яка вже ладна була охопити мене, вляглася. З двору, навпроти якого ще хвилину тому стояло авто, вийшла знайома постать і попрямувала в мій бік.

… Біля будинку Рити пахло чайною трояндою, а у дворі, де стояло біле авто, — матіолою. З освітленої веранди чулося шкварчання яєчні і йшов дух салату, политого пахучою олією. Тільки тепер я згадав, що не вечеряв.

— Це той хлопець, про якого я казав, — озвався Костя до господині. Він назвав моє ім’я, потім її.

Вона подала руку, і показала на стільці біля столу, де була тареля з салатом і нарізаний хліб. Рита нічим не виказала, що знає мене. «Але ж це та сама жінка, котра сиділа за кермом автомобіля, який віз мене з куяльницького берега і яка ж сьогодні входила в будинок, де живе моя сестра», — майнуло в голові. Я відчув на собі її короткий пильний погляд, але його можна було тлумачити і як звичайну жіночу цікавість.

Веранда була велика, на довжину всього будинку. Мала два приміщення: кухню, вона ж і коридор, і, за скляною перегородкою, вітальню з диваном і кріслами. Я роззирнувся, шукаючи куди б покласти сумку, та раптом почув знайомий з дитинства звук: «тік-так, тік-так». На стіні висіли ходики, такі ж самі, як і в оселі моєї бабусі. Зверху циферблата було зображено кота, очі якого зиркали вліво і вправо, як рухався й маятник. У рух годинник приводився вагою у вигляді шишки на ланцюзі. Тим часом Костя кивнув на місце під вікном, показуючи поглядом, куди поставити сумку, сам підійшов до рукомийника і, знявши тюбетейку, умився. Він, здавалося, не вмивався, а змивав з обличчя й голови невидиме, але справді існуюче, нашарування з тривоги і страху. А витершись, знову