Олексій Михайлович Волков - Переможець отримає все

замовк.

Зоряна дивилася на співака не відриваючи погляду з відстані другого ряду, строго по центру, й ще не вірила, що присутня тут і може бачити його та чути. А той, кого чекали давно та з нетерпінням, сказав без жодного вступу:

— Дякую, дуже дякую за теплий прийом. У вас чудове місто. Дорогі друзі, я б хотів, щоб мене так зустрічали всюди. І хочу почати з пісні, якої ще ніхто не чув. Це прем’єра. Вона не виконувалася в жодному залі, і мій продюсер Володимир Войтович ще не встиг створити відеокліп на неї. Ви — перші!

Здавалося, зал захлинеться. Сказати більше не дали нічого — підлога, крісла вібрували від того лементу, який, напевно, тривав би ще довго, але знову згасло світло, а натомість залунала тиха, дуже гарна мелодія. Орган створював об’ємний фон, а акустична гітара вела просту й водночас багатогранну мелодію вступу. А коли Лема закінчував, дуже м'яке, тьмяне світло виділило постать співака. Навколо нього похитувалися в такт музиці танцівники. Та несподівано на грудях у Леми з'явився знак — намальований лазерним променем приціл, виділивши таким чином з гурту.

У лиха любов до тих, Хто загубив свій спокій. І швидко знаходить їх У річці людській широкій. Я випливу з неї туди, Де світяться твої вікна, Нап'юся — з дощу води І буду на них дивитись…

Це був Тарас Лема. Лише його талант, його інтонації могли пояснити залу те, чого, можливо, не доробив автор.

Довго-довго… Тихо-тихо… Доки очей не зловить ніч, Доки не знайде лихо.

Приспів повторювався, і публіка шаленіла.

Вона не була тут уже давно. Достатньо давно, щоб забути, як зручно сидіти в партері і спостерігати, що відбувається на сцені. А кумир стояв за два кроки. Ніколи не думала, що він такий — на відеокліпах інакший. А тут дуже простий, доступний, наче годину тому сидів поруч в автобусі й запитував, котра година. В очах глибина. А голос!.. І ще Зоряна подумала за ту хвилину, коли рука невідомого музиканта вела між куплетами гітарне соло, що все-таки можливі й такі дива, як оце сидіти у другому ряду перед Тарасом Лемою. Могли б десь на гальорці преміювати такого «цінного» працівника культури з віддаленого району.

Не інакше, хтось щось наплутав. Тому й вийшло таке собі диво «по максимуму».

Звісно, Зоряна помилялася, називаючи його так. Це не було дивом по максимуму. Хоча вона ніколи б не повірила, що недосяжна зірка, якій кориться натовп, може зараз зробити крок у галасуючу тисняву, витягти її на сцену і, висловивши власне захоплення, оголосити королевою залу, заразом подарувавши всі квіти, складені на краю сцени. Навіть тінь такої думки не могла з'явитися, хоча реальна відстань до здійснення цього насправді була не такою вже великою — лише кілька слів від людини, ім’я котрої буде промовлено за хвилину у цьому самому залі. Нехай навіть несправжнє ім'я.

У лиха поганий зір, Та знайде воно насліпо. І всюди, мов хижий звір, Іде по моєму сліду. І скоро мене віднайде Під вікнами, де блукаю, І краду щоночі те, Без чого життя немає.

Очевидно, цей хлопець насправді мав Божий дар. Це не був артистизм. Це не була здатність перевтілюватися у свої образи. Лема справді виглядав нещасним, що краде оте віконне світло в жінки, про яку заборонено навіть думати.

А на останньому приспіві зал захвилювався, у різних кінцях спалахували свічки та бенгальські вогні, незважаючи на сувору заборону.

, довго… Тихо, тихо… Доки очей не зловить ніч, Доки не знайде лихо.

Мелодію знову повела гітара, а Лема, користуючись тим, що публіка не встигла зрозуміти, останній це куплет, чи ні, «погасив» на собі мішень і тихо промовив:

— Віктор Ждан. Я вдячний Віктору Ждану, який створив цю пісню, як і багато інших…

Буря вибухнула знову. Вибухнула потужно й несамовито.

І її важко було приглушити ритмом наступної пісні, яка вже лунала з виставлених у три поверхи динаміків.

Концертний час було перевищено на годину завдяки щедрості суперзірки. Пісню, назви якої ніхто не оголошував і яку сама публіка охрестила «Лихом», виконували ще двічі, й адміністрація палацу культури, яка добре розуміла, що такі концерти — справді лихо для їхнього закладу, поступово підтягувало міліцейські сили поближче до сцени, намагаючись запобігти можливим серйозним катаклізмам, що траплялися на схожих концертах у сусідніх містах.

— «Лихо» давай! «Лихо»!!! — ревів, стоячи в переповненому проході, кремезний хлопець, вени якого на шиї готові були тріснути. Цей фан, як і сотні інших, перебував у повному екстазі й хотів зараз начхати на все абсолютно, не звертаючи уваги навіть на жахливий лемент подружки, яка, сидячи зверху, вчепилася йому в голову, стискаючи стегнами його потужну шию:

— Тарасе! Тарасику! Я тебе люблю! Я тебе хочу!!!

Усе волало й розпалювалося до червоного, і зупинити його не могло ніяке лихо. А Зоряна просто тихо раділа, як їй самій здавалося, — єдина така серед ревучого хаосу. Зокрема й думці, що згадки про цей вечір залишаться надовго. Ім’я ж автора пісень, яке доводилося чути й раніше, просто пройшло повз її вуха. Воно й