Томас Тімайєр - Подих диявола

Гумбольдт ледь помітно вклонився. Куточки рота в нього здригнулися в глузливій посмішці.

— Я радий, що ви вирішили вшанувати своєю присутністю наш скромний захід, ваша величносте. Будь ласка, підійдіть ближче. Обіцяю, що вистава вам спо- добається.

Король здригнувся. Він задихнувся від страху й люті. Нечувана зухвалість! Гумбольдт поводиться як хазяїн.

Бхамбану знадобилося кілька митей, щоб опанувати себе й заговорити.

— Що ви робите в моєму палаці? — голос у нього зірвався до вереску. — Як ви сюди потрапили? Кажіть, інакше я накажу вас стратити.

— Не поспішайте, вельмишановний королю. Хіба так поводяться з гостями?

Гумбольдт усе ще посміхався. І Оскар не розумів, чому.

— Нас покликали, щоб допомогти вам розв’язати проблему, саме це ми й робимо. Обіцяю, що наше рішення вам сподобається.

Оскар ковтнув. Якщо батько не приховав у рукаві ніяких козирів, дуже скоро вони стануть коротшими на голову.

Але виверт спрацював. Бхамбан так розгубився, що охоронців на них не нацькував.

— Про що ви кажете? Що за проблема? Яке розв’язання?

— Не удавайте, що нічого не знаєте, — заявив Гумбольдт. — Як ви могли подумати, що можете використати кам’яних у своїх цілях? Я не хочу зараз обговорювати, наскільки виправдано вторглися Нідерланди до вашої країни, але те, що ви плануєте, скидається на державну зраду. Ви зрадили ваш власний народ, і це вам так просто не минеться.

— Що ви кажете? — прошипів Бхамбан.

— Я кажу, що ви тунгал, і вашим предком був король Сукарно.

У Бхамбана розширилися очі. Оскар відразу зрозумів, що Гумбольдт улучив у точку.

— Що?..

— Ви будете заперечувати? — дослідник гордовито посміхнувся. — Упевнений, що ніхто з ваших підданих цього не знає, правда? Ви стільки років приховували таємницю навіть від свого власного сина, — указав він на Дималя. — Але сьогодні все стане явним. Сплатіть, нарешті, старий борг, і нехай ця країна знову отримає спокій.

Над майданчиком зависло напружене мовчання. Над головою грізно супилося небо. Упали перші краплі дощу. Усі дивилися на короля. Бхамбан не вимовив ані слова. Але виглядав він так, начебто був готовий вибухнути в будь-яку хвилину. Коли він, нарешті, заговорив, голос його нагадував зміїне шипіння.

— Убийте, — прошипів він. — Убийте це дияволь-

ське поріддя і згодуйте останки собакам.

— Батьку… — із жахом дивився на короля Дималь.

— Робіть, що я кажу, — відрізав володар. — Я ваш король, і я наказую вбити цих незваних гостей. Вони становлять небезпеку для нашої країни. Вони об’єдналися з нашими ворогами, щоб знищити нас. Чого ви чекаєте? Убийте їх, відрубайте голови, четвертуйте!

Голос його ставав дедалі вищим і вищим, поки не зірвався на вереск. Схоже, охоронці вирішили, що король збожеволів.

Цієї миті земля здригнулася. Таких поштовхів іще не було. Не дуже сильний, але явно зароджений у глибинах вулкана.

Гумбольдт подивився на годинника.

— Точно північ, — кивнув він. — Секунда в секунду.

Навколо них, досить далеко, щоб не потрапити під полум’я смолоскипів, із землі виросли темні фігури. Величезні, горбаті, широкоплечі. На лобі в них красувалися довгі закручені роги.

Серце Шарлоти скажено калатало.

Вони прийшли. Анаки прийшли. Їхні темні очі поглинали світло смолоскипів.

Король Бхамбан закричав і кинувся на землю. Охоронці захвилювалися. Шарлота намагалася зберігати спокій. До цієї хвилини вона не вірила, що істоти справді прийдуть. Навіть упевненість Гумбольдта не могла подолати її скепсису. Тепер вона зрозуміла, що була неправа, і з жахом дивилася на величезні фігури та довгі роги.

— Наблизьтеся, королю Ламарок, — урочисто сказав Гумбольдт. — Підійдіть і привітайте короля Бхам- бана.

Ряди кам’яних заворушилися, і вперед виступив монарх. Кам’яний суверен важко пройшов у світлі смолоскипів, намагаючись не занадто близько підходити до людей. Давалася взнаки прадавня антипатія анаків і тунгалів. Король Ламарок виглядав точно так само, яким пам’ятала його Шарлота. Старим, владним і гнівним. Дивно, що гідності та честі в ньому було більше, ніж у Бхамбані, що звивався на землі. Гумбольдт нахилився, схопив короля, котрий несамовито верещав, і поставив на ноги. Жоден зі стражників не втрутився.

— Будьте чоловіком. Підведіться й доведіть, що гідні поваги. Поводьтеся пристойно.

Вигляд у Бхамбана був досить жалюгідним. Він не наважувався навіть глянути на кам’яних, а пхикав і схлипував, як перелякана дитина. Ситуацію врятував Дималь. Гордо піднявши голову, він виступив уперед і простягнув Ламароку руку.

— Мене звати Дималь. Від імені мого батька я радий привітати вас у палаці Тенга. Ласкаво просимо!

Очі кам’яного спалахнули.

— Я прибув зажадати назад те, що колись у нас украли. Я прибув, щоб забрати наше золото.

Гумбольдт переклав синові короля слова Ламарока.

— Золото? — розгубився Дималь. — Але в нас немає золота.

Ламарок примружився:

— Тоді ти або брешеш, або твій батько обдурив і тебе.

Принц оглянувся на батька.