Оксана Стефанівна Забужко - З мапи книг і людей [Збірка есеїстики]

була для неї не так зібранням текстів, як, насамперед, зібранням живих людей, крізь ті тексти проявлених. Любила повторювати: «Письменник завжди пише про себе!» — і «виїдала», за власним гумористичним визначенням, кожен текст, «як гусінь», із захопленням зчитуючи за оболонкою слів неостигле тепло людського документа. Мертві від її доторку воскресали й приєднувалися до живих. У нормальних, не оголомшених історією націй саме такий діалог і зветься культурою. Тільки не варто забувати, що наші мертві понад піввіку були скарані ще й на духовну смерть, «поховані під палітурками», і «оживляти» їх, за офіційним літературознавчим каноном, суворо заборонялося. Так що в своїй до них закоханій увазі Соломія рухалася, як по мінному полю: від вибуху до вибуху, — що, до речі, незмінно її тішило. (Чи не найбільше втіхи справив їй один лівий нардеп, що дав її науковим студіям, як то мовилося в радянські часи, «гнівну відсіч» прямісінько з трибуни Верховної Ради, — зазвичай Соля, як усі, хто працює за найвищим класом і знає ціну своїй роботі, у виявах фахових амбіцій була досить стримана, із «щоконадимальників» при кожній нагоді глузувала нещадно, так що крий Боже було потрапити їй на язичок, але цим випадком вона таки щиросердо і всмак хвастала, відверто горда з того, як потрапила «їх» дістати, — ніяка з її міжнародних відзнак, ні Мак-Артурівська «стипендія для геніїв», ні хвалебний відгук на «Letters From Kiev» у «Times Literary Supplement», — це ж скільки, цікаво, українців за всю історію читали про себе в «Times Literary Supplement», двоє, троє, четверо?.. — не принесли їй і близько подібної сатисфакції!)

Трагічна доля ніким за життя не розпізнаного й не збагнутого А. Кримського боліла їй так само живо, як доля колеґи, що потрапив у лікарню (мене тоді вкотре наново вразила її правдива — непоказна — шляхетність, правдива шляхетність завжди непоказна: мельком, у телефонній розмові, вона вимовилася, що завтра не матиме для мене часу, бо забиратиме машиною з лікарні самотнього Г.С.: «А то, — голос їй задзвенів щирим обуренням, — він після мікроінсульту зібрався їхати додому трамваєм, уявляєш? Надумався!» — так, ніби вся проблема полягала виключно в нерозважності старого, а те, що вона, котра хвилинки вільної не мала для себе, кидає печене й варене і мчить клопотатися чужою людиною, було найсамозрозумілішою річчю на світі, взагалі не вартою окремої згадки). Чоловіча слабодухість Коцюбинського, який роками не вмів виплутатися з любовного трикутника, втікаючи від реальности то в хворобу, то на Капрі, звідки слав обом жінкам ніжні листовні поцілунки, чіпляла Солю чисто по-житейському, і вона іронізувала на його адресу («Грушечки потовклися!» — цитувала з листа Коцюбинського до дружини у відповідь на післані тою фрукти, і треба було чути, з якою вбивчою інтонацією передражнювала ті «грушечки»!) — із тією ж жіноцькою дошкульністю, що й на адресу цілком живого-здорового автора, трохи старшого за нас літерата, який, невідь-чом тішачись репутацією високочолого мислителя і крутого ловеласа водночас, роками жив на утриманні дружини, якоїсь простої собі тітки, ще й тяжко її соромився, — «А ти звернула увагу, — наполегливо допитувалась Соля, — які в нього огидні жіночі образи, такі тлусті баби в сукняних панталонах, мене просто знудило?..». Роман Ольги Кобилянської з Осипом Маковеєм міг становити не менш захопливий предмет для кількагодинної балачки по телефону, аніж котрийсь із моїх власних чергових «романів», які я щоразу тягла до неї «візувати», і якби нас підслухав хтось сторонній, то напевно вирішив би, що ті Кобилянська й Маковей мешкають десь із нами по сусідству (ось чого не знайде читач Соломії Павличко в її працях: розповідала, як, допавшись в архівах до їхнього листування, — котрим до неї від 1950 року ніхто ні разу не поцікавився! — перечепилась об один пасаж, у якому Маковей бідкається — мовляв, а колись же, через багато років, якась майбутня феміністка, розбираючи їхні з панною Ольгою стосунки, либонь, напише: ну й дурень же був із того Маковея! — і далі вже в другій особі: ах ти, сяка-така феміністко, дав би я тобі прочухана! — «Я просто похолола вся, коли це читала, — згадувала Соля, — у мене було таке відчуття, що це він до мене звертається!..», — в «Дискурсі модернізму» Маковеєва цитата залишилась, а от оте Солине відчуття старанно прибрано, «зачищено», як і належиться в ученій монографії, — а проте тільки з таких «відчуттів» і постають справжні дослідження, і вся історія людського духа, вся тяглість культури на тому стоїть — на відчутті живої присутности, тепер-і-тут, і тих, що були, і тих, що будуть, на єдності з ними й відповідальності перед ними й за них, — для Солі це було природно, як дихати повітрям, але, Боже мій, як же насправді фатально мало в нас людей, наділених таких органічним культурним інстинктом!..).

Безпомильність її критичних оцінок тим і пояснюється, що поточні літературні процеси вона виміряла тим самим масштабом, що й давноминулі, — з прицілом на майбутнє (часто хвалилася: «Ви всі в мене в комп'ютері!». — «Ти мого листа одержала?» — питала я, повернувшись із закордонної поїздки. — «Одержала, — відповідала із ситим помруком котика після обіду: — Everything is sealed and archived![128]», — і це був не просто фаховий «академічний гумор»: під Солиним пильним, безжальним оком «архіваріуса й дозорця» усім, хто був у неї «в комп'ютері», доводилося, хоч-не-хоч, витримувати той самий масштаб, який, за браком ліпшого означення, назву тут просто  н е п р о в і н ц і й н и м, — ніби вона держала на літературній сцені постійно увімкнений «задник» ширшого, всесвітньо-історичного контексту, на тлі якого всякі малоросійськи-опереткові «пози самоствердження», що в Україні, що поза нею, скорочувалися до свого істинного, карликового розміру, а всякі, хай би й зачаткові, проблиски живої думки й чуття потрапляли в фокус любовно-дбайливої уваги).

Щó вона насправді будувала в літературознавстві «з фундаментів», поверх за поверхом, якого дерзновенного розмаху архітектурну конструкцію (ось де доречним було би слово «храм»!) виношувала в умі, — це видно з її останнього задуму: проекту нової книжки, за яку планувала взятися по викінченню «свого А. Кримського», — «Дискурс насильства в українській літературі». Дозволю собі тут скористатися метафорою, яку вжив був свого часу М. Грушевський — стосовно іншої «дами-лицарки», яка колись і відкрила в нашій літературі те століття, котре Соломії Павличко судилося собою завершити: з цього проекту видно, куди саме, по яких «велетенських уступах» прямувала її «титанічна хода». Послідовно й цілеспрямовано, том за томом, Соля готувала себе до найсерйознішої місії, на яку може претендувати вчений, — до написання нової історії української літератури[129]. Нагадаю, що попередня така авторська історія — Дмитра Чижевського — була