В. Домонтович - Самотній мандрівник простує по самотній дорозі [Романізовані біографії. Оповідання, роман]

повертався, — одно слово, обридав… Він обридав Марку Вовчкові своїми ревнощами. Він претендував на єдність почуття, але цієї єдности в Марка Вовчка саме й не було. Куліш бажав, щоб вона належала тільки йому, а Марія Олександрівна воліла належати тільки собі. Він важив те, що було дано йому, й те, що було віддано іншим, і заздрив: надто мало йому й надто багато іншим. Йому здавалося, що його не тільки зраджено, а й обдурено.

Кінець кінцем, історія була звичайна: Марко Вовчок, приїхавши до Петербурга, спинила свою увагу на Куліші, щоб за деякий час віддати перевагу Тургєнєву. Мова йшла про двох!.. Історію року 1859 Куліш викладає так: «Марія Олександрівна спочатку захопилася мною як людиною, що стоїть вище за інших, але коли зустріла людину, що здалася їй ще вище, вона охолонула до мене та, охолонувши, тримала й далі мене, Бог зна чому й для чого, дуже близько коло себе. Вона ніколи не давала мені „разувериться“ в її любові… але… її легковажність та зрадливість згубили мене».

Марко Вовчок була надто жінка, щоб розв’язати ускладнену ситуацію відразу й остаточно, двох — хіба це не найкраще? Міняючи захоплення на захоплення, вона мріяла зберегти перше, не відмовляючись від другого. Їй здавалося, що в її взаєминах з Кулішем все лишилось, як раніше, і Куліш даремно турбується, даремно скаржиться, даремно хвилюється. Хіба він не бачить, що вона його кохає, що вона його, що він ввесь час завжди з нею, щодня й декілька разів на день? Навіщо скарги?

Вона не кидала його, дарма що це — розрив — був тепер єдиним бажанням Куліша.

Куліш вагався. Коли в січні він ладен був зрадити Милорадовичівну задля Марії Олександрівни, то тепер він ладен був порвати з Марією Олександрівною, щоб повернутись знов до калюжинської панночки. Він вагався: Марко Вовчок чи Леся? Захід чи Україна? Вирішивши їхати з Марком Вовчком за кордон, він перерішає: він поїде в Україну.

Досить! Досить катувань, страждань, досить з нього цих зрад легковажної жінки. Досить!

Годі! Він не хоче страждати, кохаючи жінку, не здібну на кохання. Треба кінчати!

Він пише Марії Олександрівні:

— Я їду в Україну й щонайшвидше, як тільки дозволить «Народное чтение». Сьогодні зроблю першу спробу самопанування. Треба одзвичаюватись од Вас. Завтра прийду разів зо два на короткий час і так аж до від’їзду — єдино, щоб не дати поширитись історії про раптовий розрив… Хай усе пояснять обставинами, які не дозволили нам їхати вкупі. Сподіваюсь, що час і нове життя, коли Вас самих уже не буде, допоможуть мені порозумнішати.

Але все ж він поїхав не в Україну, а за кордон. Після деяких вагань, повагавшись між Милорадовичівною та Марковичкою, Україною та Європою, вирішивши спочатку їхати в Україну і призначивши навіть термін для своєї зустрічі з Милорадовичівною в Україні в Качанівці у Тарновських — 1 травня, — Куліш, кінець кінцем, змінив свій намір і рушив за кордон, умовляючись за кордоном у Берліні зустрітись із Марком Вовчком.

26 квітня 1859 Куліш був уже в Ковні і з Ковна писав Каменецькому:

— Добре я зробив, що не поїхав в Україну. Для хорого духом дуже багато важать вигоди, що дозволяють бути, як хочеться, й їхати, куди хочеться. З Берліна ви одержите звістку, як я улаштую дальше життя своє. Гадаю, що воно з’їде на мандрівку пішки, з довгими спочинками в наймальовничіших місцях. Сподіваюсь багато писати. Плани, що їх я давно покинув, з’являються в голові з живими особами. Навряд чи я сидітиму довго в Дрездені та Мюнхені. Швейцарія дуже приваблює мене до себе. Вона одна і за тієї подорожі заспокоїла мою нудьгу.

З Ковна Німаном на пароплаві Куліш приїхав до Кенігсберга, звідкіля й писав 28/IV—10/V—1859 до Каменецького:

— Проведу ніч в Марієнбурзі, тоді в Берлін годин 10 їзди, а звідтіля вирушу в Саксонську Швейцарію днів на три, на чотири, поки підоспіють у Берлін спутники, з якими, може, я не так відчуватиму безглузду хоробу свою — нудьгу.

Куліш збирався довго жити за кордоном.

— Я лишусь за кордоном не менше року, — писав він у тому ж таки листі до Каменецького.

— Бог знає, — повторював Куліш у листі до Милорадовичівни, — коли я повернусь до Росії, та й чи повернусь коли!

У Берліні він мав зустрітись із Марком Вовчком і тоді оселитись спільно з нею в Дрездені. Каменецькому Куліш доручав:

— У шафі на третій полиці праворуч лежать брошури матеріалів для України та Бубнівська сотня між ними. Одберіть од непотрібних брошурок і вручіть Марії Олександрівні. Коли вийде 1 том Пушкіна в травні, віддайте його Макарову для приставки мені або ж Марії Олександрівні.

Чекаючи Марка Вовчка, Куліш перебував у надзвичайно напруженому душевному стані.

— Я в усьому світі не находжу спокою, — казав Куліш про себе. — Буду блукати по Швейцарії — чи не знайду там такого водоспаду, в який було б приємно кинутись. Усе в моїй душі перетормошено.

У листі до Каменецького він розмовляє про смерть, готується до неї, складає духівницю, робить усе, що робить людина, готова розпрощатися зі світом. Він припускає, що драма закінчиться трагічно.

Він прибільшував і прибільшує. Людина в сорок років поводиться як хлопчик. У 1859 році він повторює фрази Ґетевого Вертера. Стиль Кулішевих розмов про самозгубство — це стиль «Страждань молодого Вертера».

— Природа людини має свої межі: радість, страждання й біль вона здібна витримати до певної міри, і гине, коли цю міру перейдено. Тут питання не в тому, чи слабка ця людина, чи дуже міцна, а в тому, чи може вона витримати міру свого страждання, морального або тілесного.

Пристрасть одбирала будь-яку здібність спокійно міркувати й призводила до загибелі. Кулішеві здавалось, що він у своїх хвилюваннях дійшов міри людського страждання. В його хворій уяві знервованої людини почали з’являтись різні гадки й припущення: то, мовляв, може, Марія Олександрівна захворіла, то, може, вона «расстроилась» чи, може, в неї якісь інші плани й наміри виникли, — мало що могло з нею статися?.. Дарма що жодних підстав для турботи поки що не було, але чи потрібні будь-які підстави, щоб вивести з рівноваги неврівноважену людину?

Усе, що робилося з Кулішем, було безглузде: були безглузді його одчай, його духівниця, його думка про смерть.

«Ця роль, яку напустив на себе Куліш, — нотує С. Єфремов з приводу тодішнього становища Кулішевого, — не дає нам перейнятись жалощами до його, справді жалісного тоді, становища. Навіть розмова про смерть, приготування до неї, навіть і це лишає читача холодним: не віриться,