Володимир Рутківський - Джури козака Швайки

там, діду, такі місця, що нас звідтіля і сам чорт не виколупає. Можна з сотнею вистояти проти всієї орди. Про острів Хортицю чули?

— Та чув, — відказав дід. — Навіть бував там не раз. Але ж ми зараз не на Хортиці. От вистоїмо тут, як Бог дасть — тоді й про Хортицю подумаємо…

Швайки на острові не було. Одразу після розгрому ординців він нишком подався у степ. З собою не взяв нікого. Навіть Вітрика залишив, надав перевагу звичайному татарському коневі.

Тож Грицик тепер складав компанію Остапові та дідові Кібчику. Власне, ті самі брали його з собою. Бо кмітливий і моторний Грицик виявився неабияким гінцем — далося взнаки Швайчине виховання. Час від часу до них приєднувався і Санько. Проте здебільшого він сидів біля матері.

— Синку, любий, — жалібно стогнала вона. — Де ж тепер ми прихилимо наші голівоньки? Спалив поганин майже всю Воронівку. Ото тільки й лишилося хат, що за валами на старому городищі. Так там же не наша хата!

Санькову матір схопили, коли вона тягла з лісу лати для погрібника. Тому й не встигла, як інші воронівці, сховатися за валами городища. Тільки й того, що перших чотирьох нападників розметала так, що бідолахи ногами вкрилися. І, мабуть, розлютовані невдахи зарубали б матір, якби не їхній десятник, який справедливо розсудив, що така дужа рабиня вартує доброго бранця чоловічої статі.

— Я волів би залишитись тут, — ухильно відказував Санько. Дуже вже йому подобалося на Бобровому острові. Навіть більше, ніж у діда Кудьми.

— Тоді і я тут залишуся, — рішуче казала мати. — Де ти, там і я маю бути.

— Ой, не для жіноцтва це місце, небого, — хитав головою дід Кібчик, коли повертався з плавнів. — Не можна тобі залишатися. Нічого жінкам тут робити.

— А куди ж мені подітися? — у розпачі заламувала руки мати.

— Нічого, тітко Мокрино, якось перебудемося, — розважливо заспокоював її Демко Манюня. — Ось я в татарина відібрав… як його… ага, ясир, — і Демко витяг з кишені кілька золотих монет. — З цими грішми ви швидко дасте собі раду. А я, коли хочете знати, теж не збираюся все життя сидіти на цьому острові. Он серед плавнів знайшов гарну галявину. І дерева там є, і джерело. Скородитиму там землю, курінь збудую. І житимемо там з дідом. І вас із Саньком візьмемо до себе, коли хочете. Тільки ж це не зараз буде, а на той рік…

— А якщо татари нападуть? — засумнівалася тітка Мокрина.

— Ну то й що? Я візьмуся за довбню, а ви заховаєтеся. Там же плавні поряд.

— Еге ж, заховаємося, — ще більше вагалася тітка Мокрина. — Он татари як далеко від Воронівки, та й то незчулися, коли вони налетіли. А тут — під боком крутяться.

— Нічого. Тепер наші стежитимуть за кожним їхнім кроком. Я правду кажу, діду?

— Еге ж, — згодився дід Кібчик. — Поодинці чи вдесятьох ординці відтепер навіть близько не підійдуть, а велику силу можна помітити за день, коли не більше.

Піші козаки тим часом розкошували. Вони перебирали татарських коней, як поросят на ярмарку. Вистачило на всіх. Навіть зайві були.

— Тепер нам жоден біс не страшний, — казав Володко Кривопичко, хизуючись на коневі перед дівчатами, колишніми бранками. — На такому коні тепер від мене жоден ординець не втече.

— Втекти, звісно, не втече, — пирхнув дід Кібчик, коли почув те Володкове похваляння. — Ти іншого бійся.

— Чого саме? — повернувся в його бік Володко.

— Щоб він тебе не наздогнав.

— Таке скажете! А це навіщо? — відказав Володко і змахнув у повітрі шаблею.

— І чого ви, діду, присікалися до хлопця? — озвалася з гурту якась чорнявка, що закоханими очима дивилася на Володка. — Йому ж козакувати, а не вам. Сиділи б уже на печі.

Дід Кібчик скинувся, наче йому подих забило.

— Це ти мені? — люто зашипів він. — Та я ж тобі… Я ж тут першим був!

— Ну то й що? — взялася руками в боки чорнявка. — Були першими, а тепер інші будуть ними. Правда ж, Володку?

Дід Кібчик глипнув на зніченого Володка, на розпашілу чорнявку, хотів було ще щось мовити, про те лише махнув рукою і подався подалі від дівочого гурту. Не козацьке то діло — вступати в суперечку з жінками. Лише сказав, та й то так, щоб дівчата не почули:

— Ет, і взялася ж трясця на нашу голову!

І ніхто з рядових козаків не помічав, як з кожним днем усе заклопотанішими ставали обличчя козацької старшини. Чекання майбутньої битви виявилося чи не страшнішим від самого бою. В голову лізло всяке. А що, коли Швайка вчасно не подасть вістки зі степу? А що, коли татари наваляться не найближчими улусами, а покличуть допомогу з самого Криму?

Тож не дивно, що дехто з старшини був за те, аби нишком розійтися по довколишніх плавнях. Поткнеться, мовляв, татарин сюди — і нікого не застане. Покрутиться