Юрій Ігорович Андрухович - Таємниця. Замість роману

з того моменту це зовсім інший Ґете, якийсь такий Ґете-2. Чи то пак Казанова-1. Це чувак, який до самої смерті — себто ще цілих 43 роки — не пропускав жодної принагідної спідниці, ти уявляєш?

Ковтни ще разок і заспокійся. Чого це тебе так хвилює?

Тому що це феноменально — така сила людського духу! Насправді ж завжди ідеться тільки про дух, правда ж? О, ресторан «Паріс — Москау» справа внизу. Ніколи там не бував. Там цікаво?

Кажуть, наче згідно з усіма географічними замірюваннями, саме тут середина шляху між Парижем і Москвою. З точністю до останнього міліметра.

Тобто насправді це тут Центральна Європа? Та ніколи в житті!

Іншими словами, твоя Центральна Європа не тут, бо вона це передусім — комунізована Європа?

Краще сказати — це та Європа, яку намагалися зробити Росією. Те, що її намагалися комунізувати, не так суттєво. Для такого організму, як Росія, це загалом не має значення — комуністична вона, монархічна чи, наприклад, поліційно-олігархічна. Сутнісним для неї є інше — прагнення бути імперією. Бути великою, більшою, ще більшою, найбільшою.

А тобі не здається, що ти її демонізуєш? Може, це твоя, а не її, Росії, проблема?

Напевно, так воно і є. Слухай, ну яким чином я міг здогадуватися, що ота шмара з ідеально обтягнутими задніми півкулями виявиться росіянкою?

Ти почув, як вона говорить з подругою.

Нічого подібного! Це вже потім я почув, як вона говорить, а спершу був лише сигнал — «росіянка». Мабуть, це якийсь особливий вираз обличчя. Вічно невдоволена, знаєш, така дещо надута міна. До речі, як тобі її зад?

Теж дещо надутий. Твоя візія, погодься, спроектована майже цілком у минуле. Хай не в таке далеке, хай не в якесь там «австро-угорське», але все ж у минуле. Що з теперішнім, що з майбутнім?

Минуле є настільки активною часткою нашого тепер, що мені аж незручно тебе в чомусь настільки зрозумілому переконувати. Коли вони врешті перестануть розбудовувати цей клятий Гауптбангоф?

Переконуй, не відволікайся.

Слухай. Мене — такого, яким я є — просто не було б, якби мій прадід одного дня не прибився до Галичини з румунської Буковини, чи з Рахова коло Центру Європи, я навіть не знаю звідки. Якби інший мій прадід не примандрував туди ж з богемських Судетів, якби його дочка у двадцяті роки не викладала німецьку мову в мазурських селах у Польщі, якби її чоловік не загинув під кінець війни під обстрілом з радянського літака, якби його син по війні не був примусово репатрійований з дозволу союзників Сталіна десь аж із Австрії, якби під час дійсної служби в червоній армії він не почав писати вірші і чомусь по-російськи, якби його дружина не була молодшою за нього саме на десять років…

Навіть це важливо?

Усе це — настільки нерозривне, це такий взаємно зумовлений ланцюг, що досить порушити його лише в одному місці — і все, і я не виник би з усієї цієї складної й делікатної, а часом і брутальної суміші, з усієї цієї хімії. Але справа не тільки в мені. Справа ще й у тому, що без мене так само не існувало б ані цього ес-бану, ані берлінських станцій, ані самого Берліну, ані всього цього світу і — хто його знає? — можливо, навіть і тебе.

Це все утопія. І ця твоя Центрально-Східна Європа — це твоя приватна утопія.

Напевно, так. Проте до утопій не варто ставитися занадто зверхньо. Кожен з нас усе-таки якось до них причетний. Писання як таке є одним із найутопійніших проектів. Іноді це має далекосяжні наслідки. Ну, так я й гадав — контролери. Іноді вони настільки відверто шифруються, що їх відразу ж розпізнаєш. У тебе все гаразд із квитком?

Не хвилюйся. І насолоджуйся панорамою праворуч — з Райхстаґом і Бундестаґом.

Тільки от навіщо там на Райхстазі аж чотири державні прапори? Невже одного замало?

Так симетричніше. Чотири сторони світу.

Слухай, а не може бути так, що це насправді інерція історії?

Що саме? Прапори?

Контролери на транспорті. Ми ж усе-таки наближаємося до Фрідріхштрассе, так?

Так. І на ній виходимо.

А Фрідріхштрассе — це ж усе-таки кордон. Може, це не контролери, а прикордонники?

Та ні, не думаю.

А я майже упевнений, що це так. Ця перевірка квитків є насправді прихованою формою прикордонного контролю.

Я зауважив у тобі цю нав’язливу схильність думати й говорити лише про кордони. Ти вже бачиш їх навіть там, де їх і близько немає.

Це для тебе їх немає, а для мене вони є. У моєму паспорті живого місця не знайдеш — стільки разів його було вдарено штемпелем. А перед тим ще й наскрізь просвітлено. Це так, наче хтось не впускає мене до мене ж додому. Хтось такий, хто має вельми приблизне уявлення про те, що зі мною насправді відбувається і хто я такий.

І хто ти такий?

Ну от — лише в нашому вагоні четверо зайців. Як добре, що я не забув прокомпостувати цю штуку! У Відні мені б це так не зійшло — там вони для початку забирають у тебе паспорт. Ніби для того, аби лише переконатися, що ти справді гість столиці, іноземець. А насправді, щоб ти вже нікуди не зміг дати драла. Бо хто ти такий без паспорта? Хто я такий, питаєш?

Саме так. Ми виходимо.

Я — той, хто прагне вільно пересуватись у пошуках свободи.

А може, тобі краще просто еміґрувати? Перейти кордон раз і назавжди? Розірвати той, як ти це називаєш, взаємно зумовлений ланцюг? І все-таки виграти для себе цю свободу, це вільне пересування?

Пересування і справді того варте. Особливо коли йдеться про насичування життя бодай кількома життями, тобто пере-життями, тобто коли йдеться про сповільнення і видовження часу. Але мені подобається не тільки від’їжджати, мені так само подобається повертатися. Ого, яка мулаточка!

Що воно у твоєму випадку означає — повертатися?

Дивно — зараз я собі суперечу — однак мені подобається все таким, яким воно є. Подобається цей підкреслено зосереджений контроль паспортів, їхнє просвітлювання і пильне роздивляння. Подобається незмінне запитання митників про ікони й наркотики. Подобається вдавати, ніби я їх таємно провожу. Подобається бути партизаном. Або коли мій телефон слухають спеціальні служби. Не подобається, коли найближчі друзі гинуть у так званих автокатастрофах, але подобається, що їх, цих друзів, було настільки високо поціновано. Зрештою, погодься: справжня свобода не тоді, коли вона є, а тоді,