Юрій Ігорович Андрухович - Таємниця. Замість роману

поляків гамірно вантажила на візки музичні центри, десятки, сотні музичних центрів. Чому? Навіщо? Зовні вони нагадували переодягнутих у турецьку джинсу шляхтичів з «Оґнєм і мєчем».

Ти вважаєш себе європейцем?

Я вважаю себе мешканцем Центрально-Східної Європи, тобто справді європейцем, але інакшим, з досвідом, суттєво відмінним від того, що прийнято вважати європейським досвідом. Мій досвід є досвідом європейця окупованого, я маю на увазі не тільки ті танки у Празі 68-го, хоч і їх теж.

Але що це таке, ця твоя Центрально-Східна Європа? Я розумію, все це мало певний сенс років тому двадцять і більше — Мілош, Кундера, Гавел, Конрад. Навіщо це сьогодні тобі?

Ти маєш рацію. Це одна з моїх примар. Останньо я тільки те й роблю, що відбиваюся від настирливого запитання а що це таке. Ще трохи — і я при слові «Центрально-Східна Європа» почну хапатися за пістолет. Знаєш, тут в оцих околицях Савіньїплятц для мене починався Берлін. «Терцо Мондо», повії в ботфортах. Описано в «Перверзії», якої ти не знаєш. Я люблю цю станцію. Але знаєш, про що я часом думаю?

Цікаво.

Тобі все ще цікаво? Що все це примара. Не тільки Центрально-Східна Європа примара, але й ця станція, Савіньїплятц, Берлін, усе навколо нас. От ми зараз рушимо далі. Там праворуч, на стіні одного з будинків я завжди бачу таке ґрафіті — RCB — тобто Рейґан, Клінтон, Буш. Там намальовані ці троє хлопців, такі мультиплікаційні, з якимись, курва, пістолетами в руках. На Рейґані ще ковбойський капелюх. Так от, якщо їх одного дня там не виявиться, то це буде доказ. Доказ того, що все це — примара, а режисер нікчема і він таки проколовся і просто забув умонтувати їх цього разу у мій щоденний відеокліп.

Цього разу не забув.

А що, були?

Ми щойно повз них проїхали.

Значить цей світ — не примара. Поки що. А ще мене сильно непокоять ці вікна помешкань над самою колією, ліворуч. Як воно, цікаво — жити й дивитися з вікна свого дому всередину вагонів? І ці вагони їдуть повз тебе без упину, вдень і вночі? Непогана була б вічність, га?

З вічністю ти ще встигнеш. Повернімося до твоєї Центрально-Східної Європи.

Іноді я кажу, що це насправді Нью-Йорк. Іноді, що це такий стовп в околицях карпатського Рахова, географічна фікція, відкрита ще цісарсько-королівськими геометрами, одного з яких звали, здається, Йозеф К. Так. Прибуваємо. Берлін Цоо.

Якісь особливі спогади?

Завжди особливі. Тут найсильніше пахне Берліном. Тобто найдешевшим пивом і бомжами.

Чому, говорячи про Берлін, ти завжди згадуєш про жебраків і бездомних?

Та не завжди ж! Але це одна з найстійкіших імпресій. Їх не можна не бачити. У цьому сенсі Берлін дуже середньовічне місто, переповнене блаженними і каліками. Ну от — прошу. Оцей зараз буде пропонувати свою газетку. Я не збираюсь її купувати, мене зовсім не цікавлять новини з життя бездомних.

У вас їх менше?

А дідько їх знає! У нас їх теж достатньо. Але в нас вони принаймні не видають власних газет. І не намагаються їх тобі втюхати. Тут вони значно настирливіші, бо пересічно все виглядає значно багатше, як у нас, тож вони наче виставляють за це свій рахунок. Вони тут з претензіями, а в нас ні.

Тобі подобається їздити німецькими потягами?

Непогано. Швидкість і тиша, стерильність. Гарні запахи. Чого ти запитуєш?

Просто ми їхали повз якийсь інтерсіті. Щоб не мовчати.

Ясно. Знаєш, мене попервах дуже притягував цей зоопарківський канал. Мені здавалося, в ньому повинні водитись аліґатори — так принаймні він виглядає влітку. Ніби рукав Місісіпі. Це, як я розумію, частина Ляндверканалу?

Саме так. Ти плавав ним?

Одного разу. Від Янновітцбрюкке до Шльосбрюкке — звичайний туристичний варіант. На верхній палубі сиділо зі сто американців, які щойно зійшли з літака, і всі вони вмить позасинали. Але навіть уві сні вони раз у раз організовано нахиляли голови, коли ми проходили під мостами. Слухай, ну чому на Тірґартені завжди досідають якісь божевільні?

Такі, як цей?

Цього я бачу вперше, але тут завжди хтось такий досідає.

Цей досить відомий. Зараз він оголосить наступну станцію і накаже всім не висовуватися. Він уявляє себе кимось на кшталт машиніста і водночас кондуктора. Бачиш, у нього на шиї свисток.

Якось на Гакешер Маркт до вагону зайшов божевільний, який голосно сварився сам із собою незрозумілою мені мовою.

Цілком незрозумілою?

Найчастіше я за звучанням стараюся визначити, яка це мова. І якщо я вже зовсім не в змозі її розпізнати, то вважаю, що це албанська. Але того разу то не була навіть албанська.

І що далі?

Він кидав собі самому якісь нищівні звинувачення. Так само нищівно відповідав на них. І дедалі більше розпалювався. Його крики заважали мені зосередитися на думках про соціальну справедливість.

Ти й про таке часом думаєш?

Чому б і ні? Потім на Фрідріхштрассе зайшли хлопець і дівчина, вони сіли навпроти мене. Обоє були височезні, як тички, юні і страшенно худі. Вони слухали музику з одного плеєра і мовчали. При цьому вони аж втислися одне в одного, кожне зі своєю половиною музики, зі своїм навушником. Вони були такі тонкі й такі невагомі, що я відкинув будь-які сумніви: це кохання. Інакше не буває. Вони проживуть разом щасливе довге життя і помруть одного й того ж дня. Станція Бельвю. Звідки ці французькі назви?

Історичний спадок. Гуґенотська еміґрація.

Десь тут, у цих змієвидних домах з помаранчевої цегли, мешкає Міхаель Анґеле. З його книжки випливає, що Кафка саме в Берліні мав останній у житті секс.

У сухотників і справді загострюється лібідо — чим далі, тим більше. Вони увесь час дуже сексуально збуджені.

Натомість Беата Пінкернайль розповідала мені, що Ґете свій перший секс мав у Римі. Йому на той час уже перевалило за сорок.

За сорок — і перший секс?

Розумієш, усе, що він до сорока зазнав з жінками, закінчувалось його невдачами. У зв’язку з цим він вирішив, що це від геніальності. У нього просто не вставав, розумієш?

І звідси, скажімо, той цілий вертеризм?

Напевно. Але на 41-му році свого життя він подався до Риму — і несподівано для себе самого цілком незле віддер якусь нині безіменну повію з велетенськими, мов кавуни, цицьками і теплою гостинною піхвою. Не виключаю, що з рота в неї сильно пахло часником. Так Вертер помер удруге.

Ну звісно — ці пишні римські куртизанки зі спітнілими підпахвами…

Отож-то! І