Астрід Ліндгрен - Знаменитий детектив Блюмквіст

Калле почухав потилицю. «Збери докупи весь свій глузд», сказав йому Петерс. І Калле твердо поклав собі послухатися його поради. Ану ж коли він збере докупи весь свій глузд, то зможе якось зарадити собі в цій біді.

— Якби можна було втекти, — задумливо сказав він. — Було б добре, якби я втік…

— Авжеж, і якби зміг дістати з неба місяць, також було б добре, — мовив Андерс.

Калле не відповів йому. Він думав.

— Слухайте, — нарешті сказав він. — Правда, що десь у цей час Ніке має принести нам їжу?

— Так, — відповіла Єва-Лотта, — можливо. Принаймні раніше нас годували в цей час. Та, може, Петерс тепер захоче заморити нас голодом.

— Але не Расмуса, — заперечив Андерс. — Ніке не допустить, щоб Расмус голодував.

— А що, як нам усім накинутися на Ніке? — мовив Калле. — Коли він прийде з їжею. Хіба ви не зможете притримати його доти, доки я втечу?

Єва-Лотта засяяла.

— Згода! — відповіла вона. — Я певна, що зможемо. Ох, як я стукну Ніке по довбешці! Мені давно кортіло його стукнути.

— І я стукну його по довбешці! — захоплено мовив Расмус. Та потім згадав про лук, стріли та човники з кори й задумливо додав: — Хоч дуже боляче не битиму його. Бо він усе-таки добрий.

Ніхто не слухав, що він каже. Ніке от-от мав надійти, і треба було готуватися.

— А що ти потім думаєш робити, Калле? — схвильовано спитала Єва-Лотта. — Тобто, як утечеш?

— Перепливу затоку і приведу сюди поліцію, а професор нехай собі каже, що хоче. Нам потрібна допомога поліції, ми давно вже повинні були звернутися до неї.

Єва-Лотта здригнулася.

— Так, звичайно, — погодилася вона. — Хоч ніхто не знає, що зробить Петерс, поки з'явиться поліція.

— Цитьте, — спинив їх Андерс. — Ніке йде.

Вони нечутно підійшли до дверей і стали обабіч їх. Вони чули, як Ніке підходив дедалі ближче, як брязнула металева таця, що її він ніс. Чули, як обертався в замку ключ, і в їхніх тілах напружився кожен нерв і кожен м'яз… Зараз… зараз почнеться.

— А я приніс тобі яєшню, Расмусе! — гукнув Ніке, відчиняючи двері. — Чуєш, малий? Ти ж бо любиш…

Він не встиг довідатися, чи Расмус любить яєшню. Бо тієї ж миті вони накинулися на нього. Таця з яєшнею полетіла додолу, аж загуркотіла. Вони міцно вчепилися йому за руки й ноги, перевернули його й почали бити, дряпати, товкти головою об підлогу. Ніке ревів, мов поранений лев, а Расмус стрибав навколо і радісно покрикував. Це ж була майже війна Троянд, і він відчував себе зобов'язаним допомагати своїм спільникам. На мить він був завагався, бо хоч би що, а Ніке був його приятелем, та, зваживши все, він нарешті підійшов ззаду до Ніке і щосили штовхнув його ногою. Андерс і Єва-Лотта воювали так, як ніколи досі, а Калле блискавично шаснув у двері. Все скінчилося за кілька секунд. Ніке був дуже сильний і, отямившись, кількома ударами рук звільнився від нападників. Лютий і розгублений, він підвівся з підлоги й відразу помітив, що Калле зник. Він осатаніло кинувся до дверей і спробував їх відчинити. Але вони були замкнені. Якусь мить він стояв і тупо дивився поперед себе. Потім щосили накинувся на самі двері, але вони були зроблені з міцних дощок і не піддалися ані на волосину.

— Хто в біса замкнув двері? — люто крикнув він. Расмус і далі стрибав навколо, веселий і захоплений.

— Я замкнув! — вигукнув він. — Я замкнув! Калле втік, і тоді я замкнув двері.

Ніке міцно схопив його за руку.

— Де ключ, малий бешкетнику?

— Ой, болить! — зойкнув Расмус. — Пусти мене, дурний Ніке!

Ніке ще раз труснув його.

— Я питаю, де ти дів ключа?

— Я викинув його у вікно, — відповів Расмус. — Узяв і викинув!

— Браво, Расмусе! — вигукнув Андерс. Єва-Лотта вдоволено засміялася.

— Тепер ти знатимеш, як сидіти замкненим, любий Ніке, — сказала вона.

— Авжеж, і буде дуже весело почути, що скаже Петерс, — додав Андерс.

Ніке важко опустився на найближчу канапу. Видно було, що він намагається обміркувати все, що сталося. А обміркувавши, зненацька зареготав.

— Так, справді буде весело почути, що скаже шеф, — мовив він. — Справді буде весело. — Потім раптом знов споважнів. — Так, погані справи. Я мушу спіймати хлопця, поки він не накоїв біди!

— Тобто, поки він не привів поліції, — мовила Єва-Лотта. — Ну, то доведеться поквапитися, любий Ніке.

16

Віяв рвучкий західний вітер, що з кожною хвилиною дужчав. Він глухо шумів над верхівками ялин і гнав невисокі, підступні хвилі з білими гребенями по затоці, яка відділяла острів від суходолу. Засапаний після запеклої боротьби і шаленого бігу до моря, Калле стояв на березі затоки й розпачливо дивився на вкриту піною воду. Кожен, хто зважувався б тепер переплисти затоку, ризикував би життям. Навіть на звичайному весловому човні переплисти її було б важко. Крім того, він тепер не мав човна, а підійти серед білого дня до пристані боявся, та й човни там, звичайно, всі були на замку.

Калле вперше відчув себе цілком безпорадним. Він уже почав стомлюватися від усіх тих перешкод, що ставали на їхньому шляху. Тепер не було іншої ради, як чекати, поки вляжеться вітер, а це може потривати не один день. Де він знайде прихисток на той час і чим харчуватиметься? В курені він не зможе ховатися — там його шукатимуть, та й харчів він уже не мав, усе забрали кіднапери. «Справді-таки безвихідь», — думав Калле, блукаючи між ялинами, наляканий і безпорадний. Кожної хвилини за ним міг кинутися навздогін Ніке. Ні, треба негайно зважитися на щось.

Враз крізь завивання вітру він почув, що в будиночку Єви-Лотти хтось гучно кличе на допомогу. З переляку Калле вкрився холодним потом. Чи не означає це, що інженер Петерс саме цієї хвилини в якийсь страшний спосіб змушує інших розплачуватися за його втечу? На таку думку в нього затремтіли коліна. Він відчув, що мусить довідатися, чого там зчинився такий крик.

Скрадаючись попід деревами, огинаючи небезпечні місця, Калле повернувся назад тим самим шляхом, що втікав. Наближаючись до будиночка, він дедалі чіткіше розрізняв голоси і, на свій подив, почув, що на допомогу кликав Ніке. Ніке й подеколи Расмус. Що ж Андерс і Єва-Лотта роблять тому Ніке? Чого він так реве? Цікавість не давала Калле спинитись на півдорозі. Він таки спробує довідатися, що там діється, хоч, певна річ, дуже ризикує. Та, на щастя, ліс підступав до самого будиночка. Трохи спритності — і можна непомітно