Сергій Оксенік - Лісом, небом, водою. Книга 3. Інженер

— Не знаю, — вона винувато стенула плечима. — А ви звідки будете?

— Та я… — Губченко й не знав, як пояснити. — Я його давній друг. Іще в армії разом служили.

— Ой! — Вона аж підвелася зі стільця. — А ви його що ж, не попередили, що приїдете?

— Та от… Не попередив. Думав сюрприз зробити.

— Ой-ой-ой! Знаєте що. Ви трохи погуляйте, а я спробую його відшукати.

Губченко слухняно вийшов. Він зупинився в затінку старезних вишень, що майже затуляли від світу досить скромну одноповерхову будівлю, яку можна було впізнати тільки завдяки національному прапору на високій жердині. Навпроти стояла двоповерхова, значно сучасніша споруда, в якій неможливо було не впізнати школу. Школа навпроти сільради — це добре, подумав Губченко, закурюючи. Село небагате, це зразу видно, але чисте впорядковане. Був робочий час, тож по вулицях не вешталися люди. У кожного свої справи. От тільки дивно, що дітей немає. Мабуть, теж при ділі.

Він згадав своє сільське дитинство, як їх возили в колгосп на тиждень-два полоти буряки, збирати кукурудзу, помідори, фрукти… Мабуть, так воно й тепер.

Губченко докурив і озирався в пошуках урни. Він знав, що в селі урн не водиться, але тут, у Старому Новодубі, недопалки на дорозі не валялися.

З дверей сільради вийшла дівчина-секретар, світловолоса й веснянкувата, теж, мабуть, учорашня школярка, що не змогла вступити до вузу, то й лишилася при сільському голові секретаркою — до наступного літа.

— Я побачила, що ви курите, ось винесла попільничку. Олексій Олексійович буде через півгодини. Може, вам чайку зробити?

— Дякую, серденько, — відповів Губченко. — Хіба, може, моїм дівчатам…

Дівчина нахилилася й зазирнула в машину.

— Ой, а що ж це вони там сидять! Хай заходять!

— Дякую, дякую, ви не переймайтеся. Погода добра, ми тут почекаємо.

Вона засміялася:

— Як смішно ви кажете — не переймайтеся! Ну, я піду, бо хтось може дзвонити.

Вона повернулася до сільради, а Губченко помахав дружині й Оленці, щоб вийшли, трохи розім’ялися після дороги.

Позняк приїхав через двадцять хвилин — на задрипаному «москвичі», який вірою і правдою відслужив, мабуть, не одному поколінню його попередників. Вони обнялися, Олексій підніс палець, сказав:

— Хвилиночку! — й забіг до сільради.

Ще через п’ять хвилин він вискочив звідти й пішов знайомитися з дівчатами. Власне, як з’ясувалося, з дружиною він уже колись давно був знайомий, тільки вона забула, а Оленці сказав:

— Я тебе ще отакою бачив, — і показав великим і вказівним пальцями, якою саме.

Сама по собі фраза досить банальна, але Оленка розсміялася — від того, як це було сказано й показано. Губченко з задоволенням відзначив, що Позняк їй сподобався.

Сіли по машинах і поїхали до голови додому. А там уже вся родина була в зборі, всі зайняті ділом, усі радісні й метушливі — борщ варять, салат кришать, битки відбивають, картоплю чистять, стіл накривають, рибу смажать… І всього троє: мати і двоє доньок. Нікого з них Губченко раніше не бачив. Ні маму Ларису, ні Оксану з Христиною. Схожі всі — дивовижно. Тільки в Оксани губи не сходяться, бо завжди усміхнена, а у Христини не розходяться — очі привітні, а усмішки немає. Губченкові дружина з донькою якось непомітно, але миттєво влилися в процес, аж подив брав: якби ж коли так швидко й радісно працювали вдома!

Він спробував запропонувати свої послуги, та Позняк забрав його:

— Нема гірше, як чоловік плутається між ногами. По-перше, можуть наступити, а по-друге, він тоді дрібнішає. Не псуй людям радість. Ходи краще мені допоможи.

— Гей, Льошко, ви там не сильно! — кинула їм услід Лариса.

— Ага! — радісно озвався Позняк.

Вони пройшли повз курник і вийшли до аркового входу в льох. Господар видобув з кишені в’язанку ключів, зняв пудовий замок і, увімкнувши світло, почав спускатися сходами.

Після літньої спеки там було чарівно прохолодно. Навіть холодно. Позняк зняв дерев’яну покришку з великої діжки й запустив руку на самісіньке дно.

— Вони, щоправда, минулорічні, але ще добрі, — пояснив він. — Як старе вино.

Тут же на полиці стояла полив’яна миска, і в неї він почав діставати квашені огірки — повну миску, з горою. Губченкові здалося, що зараз уся ця гірка посиплеться на долівку. Але Позняк уважно подивився на неї і сказав:

— Ще одненького.

І таки прилаштував його на вершечку. На тій же полиці він узяв два стограмові гранчаки, протер їх туалетним папером, рулончик якого тут же стояв, мабуть, саме з цією метою, відкрив краник у стіні й наповнив з нього чарки бездоганно прозорою безколірною рідиною.

— Відкрив тут невичерпне джерело, — пояснив він. — Сідай. Ну, дякую, що приїхали. Я й раніше знав, що ти молодець, але не уявляв масштабів.

Вони випили й захрумтіли гострими холоднючими огірками. Губченко почав крутити головою, намагаючись збагнути, звідки до крана потрапляє така дивовижно міцна й чиста самогонка. Позняк захихотів.

— Допитливий погляд інженера, — прокоментував він.

Губченко засміявся. Чи не вперше за останні кілька тижнів. Тут, у Позняка, він ніби повернувся до нормального життя. Й не хотілося думати про світові проблеми. Про власні проблеми думати так само не хотілося. Та й взагалі — не завжди ж думати!

— Кого ти бачив з наших? — спитав він Позняка.

Той, виявляється, бачив багатьох. Він розповідав небагатослівно, але дуже зримо, предметно, психологічно точно. Перед Губченком ніби оживали давно забуті постаті. Розповідаючи, господар не забував час від часу підносити чарки до загадкового краника. Той краник справді почав на гостя справляти враження невичерпного джерела.

Десь за півгодини Губченко відчув, що вже змерз. І це негайно помітив Позняк. З іншої полиці він дістав дивовижний старовинний штоф на добрі півтора літри й наповнив його горілкою.

— Все, ходімо до нашого прекрасного жіноцтва. До речі, Оленка твоя заміж іще не вийшла?

— Та як тобі сказати…

— О! І моя старша так само. Так ви хоч у місті — там ніхто одне одного не знає. А тут… — Позняк спохмурнів, але ненадовго. Коли замикав льох, знову був енергійний і життєрадісний.

За столом розмовляли про те, які смішні речі казали їхні дівчата, коли були малі, розповідали анекдотичні історії про знайомих — не конче спільних, просто анекдоти… Так ніби їм було байдуже, про що говорити, оскільки сам процес спілкування давав насолоду. Губченко бачив, як сподобалися Позняки його дружині й доньці, радів, що Оленка з мамою майже не думають про те, що їм загрожує… Він зрозумів, що вчинив правильно, приїхавши саме до Старого Новодуба.

Чому впала Вавилонська вежа?

Після закусок чоловіки вийшли покурити. Заговорили