Маркус Зузак - Крадійка книжок

— Тікай, мала, тобі тут не місце!

Лізель бігла без зупинки ще добру милю. Гілки шмагали її по руках, шишки котилися під ногами, а запах ялинкових голок дзвенів у її легенях.

Минуло аж сорок п’ять хвилин, поки вона повернулась назад, а Руді вже був там, сидів біля іржавих велосипедів. Він зібрав залишки хліба і жував черствий закам’янілий пайок.

— Я ж казав тобі не висовуватись, — сказав він.

Вона повернулась до нього задом.

— Глянь, чи нема відбитка?

Таємна книга замальовок

За кілька днів до Різдва відбулася ще одна атака, та на Молькінґ нічого не впало. Як повідомлялося у новинах по радіо, більшість бомб скинули на відкриту місцевість за містом.

Але куди важливішою була реакція в бомбосховищі Фідлерів. Коли прибули останні постійні відвідувачі, усі врочисто повсідалися і застигли в очікуванні. Вони дивилися на дівчинку і чекали.

Лізель почула татів голос, він голосно пролунав у її вухах.

- І, якщо будуть нові атаки, продовжуй читати в бомбосховищі.

Лізель не квапилась. Хотіла пересвідчитись, що вони справді цього хочуть.

Руді відповів за всіх:

— Читай, Saumensch .

Вона розгорнула книжку, і слова знову заволоділи людьми, які перебували в підвалі.

Удома, коли сирени дозволили їм піднятися на поверхню, Лізель сиділа з мамою на кухні. Обличчя Рози Губерманн мало явно заклопотаний вираз, і минуло небагато часу, коли вона взяла ножа і вийшла.

— Ходи зі мною.

Вона пішла до вітальні і вхопилася за край матраца. Там був зашитий проріз. Якби ви наперед не знали, що він там є, малоймовірно, що ви б змогли його знайти. Роза обережно розрізала його і просунула руку, до самого плеча. Коли рука повернулася, вона стискала книгу замальовок Макса Ванденбурґа.

— Він казав віддати її тобі, коли ти будеш готова, — сказала мама. — Я подумала про твій день народження. А тоді перенесла на Різдво. — Роза Губерманн стояла біля ліжка, в її обличчі було щось дивне. Його сповнювала не гордість. Мабуть, нашарування важких спогадів. Вона промовила: — Я думаю, що ти завжди була готова, Лізель. З тієї самої миті, коли з’явилася тут, чіпляючись за хвіртку, тобі судилося отримати її.

Роза віддала їй книжку.

Ось що було на обкладинці:

«СТРУШУВАЧКА СЛІВ»

Невеличка збірка думок

Для Лізель Мемінґер

Лізель ніжно тримала її в руках. Дивилася.

— Дякую, мамо.

Вона обійняла її.

А ще їй кортіло сказати Розі Губерманн, що вона її любить. Шкода, що не сказала.

Лізель хотіла прочитати книжку в підвалі, в пам’ять про старі часи, але мама її відмовила.

— Не без причини Макс захворів саме там, — сказала вона, — так ось, що я тобі скажу, люба, — я не дозволю ще й тобі захворіти.

Вона читала на кухні.

Червоні і жовті щілини в печі.

«Струшувачка слів».

Дівчинка проглянула безліч замальовок, прочитала безліч історій і підписів під ілюстраціями. Про Руді на підвищенні з трьома золотими медалями, що звисали з його шиї. «Волосся лимонного кольору» , було підписано під картинкою. Там був і сніговик, був перелік тринадцяти подарунків, не кажучи вже про згадки незліченних ночей у підвалі та біля каміна.

Там, звісно ж, було багато спогадів, замальовок і снів, пов’язаних зі Штутґартом, Німеччиною і фюрером. А ще — спогади про Максову сім’ю. Врешті-решт, він не зміг їх оминути. Мусив написати і про них.

А тоді сторінка 117.

На ній власною персоною з’являється «струшувачка слів».

То було оповідання чи казка, достеменно Лізель не знала. Навіть кілька днів по тому, коли вона шукала обидва слова у «Словнику Дудена» , дівчинка не змогла вибрати якесь одне.

На попередній сторінці містився коротенький напис.

СТОРІНКА 116

Лізель, я ледь не викреслив цю історію. Я подумав, що ти вже завелика для таких казок, та, може, вона згодиться і дорослим. Я думав про тебе, про твої книжки, про слова, і в моїй голові виникла ця чудернацька історія. Сподіваюся, що ти знайдеш у ній щось корисне.

Вона перегорнула сторінку.

Лізель іще довго сиділа за кухонним столом і гадала, де ж у тому лісі міг бути Макс Ванденбурґ. Навколо неї лягало світло. Дівчинка заснула, мама нагнала її до ліжка, і вона піднялася в кімнату, притискаючи до грудей Максову книгу замальовок.

Лише за кілька годин, прокинувшись, вона отримала відповідь на своє запитання.

— Звісно ж, — прошепотіла Лізель. — Звісно ж, я знаю, де він там є, - і знову заснула.

Їй снилося дерево.

Колекція костюмів анархіста

НЕБЕСНА ВУЛИЦЯ, 35, 24 ГРУДНЯ

За відсутності обох батьків Штайнери запросили Розу і Труді Губерманнів та Лізель. Коли гості прибули, Руді досі пояснював ситуацію зі своїм одягом. Він глянув за Лізель і ширше відкрив рота, зовсім трішки.

Кілька днів перед Різдвом 1942 року місто вкрило товстим шаром важкого снігу. Лізель безліч разів перечитувала «Струшувачку слів» — і саму історію, і замальовки, і коментарі до і після них. На Святвечір вона прийняла рішення щодо Руді. І начхати, що вже пізно.

Вона підійшла до сусідського будинку якраз перед сутінками і повідомила, що має для нього різдвяний подарунок.

Руді глянув на її руки, тоді оглянув з обох боків її ноги.

— Ну, то де ж, в біса, той подарунок?

— Ай, забудь.

Але Руді зрозумів. Він і раніше бачив її такою. Очі, повні ризику, і липкі пальці. Її огортало крадійське дихання, і Руді внюхав його.

— Той твій подарунок, — припустив він. — Ти його ще не маєш, правильно?

— Не маю.

- І ти, звичайно ж, не збираєшся його купляти, еге ж?

— Купляти? Думаєш я маю гроші? — З неба досі сипався сніг. На краєчку трави намерз лід, що скидався на бите скло. — Маєш ключі? — запитала Лізель.

— Від чого? — Та Руді майже одразу збагнув. Він зайшов до будинку і невдовзі повернувся. Словами Віктора Хеммеля він оголосив: — Час іти за покупками.

Світло швидко зникало, і всі заклади на Мюнхенській вулиці, окрім церкви, зачинились на Різдво. Лізель квапилась, щоб не відставати від довгих кроків свого сусіда. Вони підійшли до вітрини потрібної крамниці. «STEINER — SCHNEIDERMEISTER». Скло вкривав тоненький шар бруду і кіптяви, що їх