Мирослав Іванович Дочинець - Лис та інші детективні історії.

— Мабуть, носять від сусідів. Ну, я побіг.

Учорашнє обстеження горища переконало Правика, що злочинець туди не забирався. В коридорі й самій бібліотеці теж навряд чи затримувався — тут не було надійного сховку. Таки вислизнув ніким не помічений. Але дивував цей формуляр і недбало покинуте знаряддя вбивства. З одного боку, чітко продуманий прихід і зникнення (чи не в шапці-невидимці?), з другого — безтурботно залишені грубі сліди. Усе це не в'язалося.

Під обід почали сходитися читачі. Переважно старенькі та юні. Тихо клали на стіл книжки, боязко роззираючись по кімнаті, називали прізвища. Нічого цікавого жоден не повідомив.

Коли Правик остаточно знудився, озвався телефон.

— Дюма знайшов, товаришу майор, — стомлено повідомив Бучин.

Правик аж сіпнувся, вихопив гребінець, став несамовито зачісуватись.

— Молодчина, сержанте! Але чому не відчуваю в голосі пафосу?

— Бо нічому радіти. Том другий і штемпель на ньому не наш, а бібліотеки з Чернігівщини. Брат одного хлопчака поцупив із заробітків. Пролітаємо знову.

— Нічого, сержанте. «Віконт де Бражелон» нікуди від нас не втече, — мляво підбадьорив його слідчий.

— Ой не втече… Я не заспокоюся, поки не знайду його. Вночі пригадав кожну годину того дня: що робив, куди заходив, де міг бачити цю кляту книженцію. Тринадцять об'єктів вийшло. Зараз помандрую ними знову. Обідайте без мене.

Їсти не хотілося, мучила спека. Націдив з графина уже третю сьогодні склянку. Вода тут смачна, м'яка, солодкава, далеко до неї міській. Він не випадково запитав Бучина про воду. Прозорий синюватий графин, коли він уперше ввійшов до бібліотеки, був повний по вінця. Він це завважив своїм набитим оком. А прибиральниця сказала, що вранці забула набрати води і хотіла зробити це під обід. Тоді й застала Цвака на підлозі оглушеним. А графин був повний. Невеличка деталь. Але ж деталі — це Бог! Той же Бучинів Шерлок Холмс, завдяки феноменальному вмінню їх помічати й обсмоктувати, легко розгадує дивовижні таємниці. І розгадка найчастіше проста, вона лежить на поверхні. Вчора увечері Правик попросив у племінниці Конан Дойля і встиг прочитати два оповідання. Далі його зломив сон.

Постукав нігтем по графину. Замислився. Булькнув рештки води в бочку з фікусом і вийшов надвір. За ним підглядали. Він скоріше це відчув, ніж перехопив погляд знайомих очей. Вона сиділа на тій же лавчині під грушею й невідривно дивилася на нього. І заклик, і жіноча ніжність, і насторога були в цих очах. Правик зніяковів. Підняв графин.

— Мені б води.

Жінка не вимовила ні слова, тільки повела очима вбік. У малиннику Правик запримітив сіре цямриння колодязя, але з місця не рушив — перед ним стояв заглушений жимолостю паркан.

— Хвіртка за сарайчиком, — озвалася нарешті білявка.

Проминув шопу, де тримали паливо для клубу, і знайшов напівзогнилі фанерні двері. Коли проходив повз молоду господиню, та виклично глянула йому в очі. Обличчя її пашіло. Правик ледве не послизнувся на падалиці.

«А жіночка справді нічого», — міркував, повільно викручуючи корбу. — Породиста постава, ніжна матова шкіра, туге перевесло русявого волосся на потилиці. Усе на місці, усе на п'ять балів, сказав би його помічник Льоша Баранов. Хіба що руки трохи завеликі, міцні селянські руки. Правильно каже американське прислів'я: можна дівчину вирвати з села, але село з неї — ніколи.

Спочатку напився сам, відтак наповнив посуд. Пішов подякувати вродливій хазяйці. Вона, відклавши рукоділля, читала. Тримала на колінах грубезну книгу в червоній оправі. Майор здригнувся — з графина на жіночу пантофлю хлюпнуло кілька краплин. Вона не ворухнулася, втупивши очі в сторінки. Тоді Правик сів поруч, поклав графин у траву.

— Почитайте вголос, — попросив.

Жінка слухняно скорилася. Почала читати:

— Меланхолія вам не до лиця.

— Ви помиляєтесь: гляньте на молодого француза.

— На віконта де Бражелона? Ви теж? Прокляття! Очевидно, всі мої знайомі збожеволіють через нього. Таж у нього є причина для меланхолії…

Голос її затремтів.

— Достатньо, — зупинив Правик. — Вас не дивує моє безцеремонне поводження?

— Ні. Я вас чекала. Ось уже третій день чекаю. Господи, ви так довго долали ці двадцять кроків?

Закрила книжку і простягла йому, дивлячись уперед порожніми очима.

— Чому ви це зробили? — запитав Правик.

— Вам цікаво знати?

— Це моя професія.

— Гарна професія. Безкоштовно розважатися з чужих сповідей і драм. Погана професія.

— Яка вже є.

— А я не маю ніякої. Тільки і вмію, що плести й читати. Завдяки йому, — кивнула в бік бібліотеки. — Ще маленькою прилучив мене до книг. Привів за ручку, всадовив на коліна і показав книжку з чарівною дівчинкою. «Це Білосніжка, — сказав. — Ти схожа на неї», — і потріпав рукою волоссячко. Книжку дозволив узяти додому. З тих пір завжди називав мене Білосніжкою і давав читати найкращі книжки. Інші дітлахи це право заробляли — одні бігали йому за цигарками, другі клеїли подерті обкладинки, треті збирали в саду горіхи, рвали траву для кролів. А я була його пестункою. Білосніжкою…

«Так ось що означає це — „Білос.“», — подумав Правик.

— Згодом я зрозуміла, чому він був такий лагідний до мене. Моя мати жаліла його, підтоптаного холостяка, і часто заносила в бібліотеку то млинці, то молоко, то грушок із саду. Ні, він не з тих, що люблять лишень за любов і чинять добро за добро. Проте любов до книг, захоплення книжною романтикою він назавжди посіяв у мою душу. Коли прийшов час обирати професію, я сказала: буду бібліотекарем, як Андрій Петрович. «Правильно, і не простим, а начальником над бібліотекарями», — підтримав моє рішення. Потім довго шептався з моєю мамою, взяв від неї гроші і повіз мене в Київ. А в поїзді напився і став до мене чіплятися. Після вибачався, мовляв, що з п'яного візьмеш? Вступні іспити я склала посередньо, не пройшла за конкурсом. Ревіла, вертати додому було соромно. Він заспокоїв: «Нічого, я влаштую тебе на підготовчі курси, а житимеш у мого приятеля». Ним виявився літній професор медицини, вдівець, одразу ж згодився мене прихистити. Навіть плату відмовився брати, за це я мала прибирати йому в квартирі і готувати. Виділив мені одну з чотирьох кімнат. Хотіла я влаштуватися десь на роботу, відраяв: хіба тут мало роботи? Чи чогось не вистачає? Кажи, не соромся. Гладив мене по голові, пустотливо щипав за щоку. Лагідний дідусь. Так прожила я перший рік. Прибирала розкішні покої, ходила на базар, вибираючи найсвіжіше, найдорожче і читала, читала, читала…

Жінка перевела подих, приплющила повіки.

— Приїхав Цвак, привіз від матері гостинці. Кинулася йому в обійми, плачу з радості — рідна душа. А він каже: «Професор тобою задоволений. Будь до нього