Гаррі Кімович Каспаров - Зима наближається

нас події 11 вересня, небезпеки є реальними, навіть якщо лінії фронту й нечіткі. На зміну альянсам, що поставали на історії та цінностях, прийшли альянси зручності. Це стало природним наслідком більш ніж двадцяти років ставлення до всіх як до потенційних друзів, практики, що заохочує ворогів і збиває з пантелику справжніх союзників.

Але вороги все ж існують, визнаємо ми це чи ні. Вони є ворогами того, що обстоюють Америка й решта вільного світу. Чи це Путін, чи ІДІЛ, ці сили просто неможливо перемогти шляхом взаємодії. Перемога над ними вимагає єднання, прийняття рішень, а також принципів, що допомогли виграти Холодну війну. Говорячи шаховими термінами, наші великі попередники двадцять пять років тому залишили нам виграшну позицію. Вони дали нам інструменти повалення диктаторів і показали, як ними користуватися. А ми закинули ці інструменти й забули засвоєні колись уроки. Настав час відновити їх у пам’яті.

Сьогодні відбувається глобальна війна, причому в такий спосіб, про який більшість людей, зокрема багато її жертв, навіть не здогадуються. Достатньо поглянути на газетні заголовки лише за кілька місяців, щоб побачити велику кількість утрат на цій війні. Сто сорок сім убитих в університеті в місті Гарісса, Кенія. Шістнадцять убитих під час нападів терористів у Парижі на редакцію журналу «Шарлі Ебдо» та кошерний супермаркет. Тисячі вбитих у Східній Україні. Застрелений на мосту по дорозі додому опозиційний лідер у Москві. А була ще незчисленна кількість поранених і ув’язнених жертв цієї глобальної боротьби.

Глобалізація ефективно стиснула розміри світу навколо нас, збільшивши мобільність товарів, капіталу й трудових ресурсів. Проте таке стискання відбувається не лише в просторі, але й у часі, коли сучасні безмежні технології та ідеї XXI століття стикаються з раніше закритими культурами й режимами, які прагнуть існувати, як і багато років тому. Навряд чи це є тим самим відомим зіткненням цивілізацій. Радше це лише намагання таких «мандрівників у часі» зберегти свою дедалі меншу владу, зупиняючи подальше просування ідей відкритого суспільства.

Радикальні ісламісти налаштували свою «машину часу» на темні століття й заохочують убивство кожного, хто з ними не згоден. Володимир Путін хоче, аби Росія існувала в еру великої влади царів і монархів, силою домінуючи над її сусідами й не турбуючись щодо виборів і скарг щодо порушення прав людини. Посткомуністичні автократії на чолі з найближчими путінськими союзниками-диктаторами з Білорусі й Казахстану використовують ідеологію лише як засіб зачепитися за владу будь-якою ціною. На Сході Кім Чен Ин у Північній Кореї намагається заморозити час у формі сталінського концтабору. Мадуро у Венесуелі та брати Кастро на Кубі використовують соціалістичну пропаганду для опору дедалі сильнішому тиску з боку правозахисників. У Нігерії польові командири руху Боко Харам узяли на озброєння релігію, виправдовуючи нею винищення своїх супротивників. Деякі релігійні монархії Ближнього Сходу також винні у створенні вигідних умов для насильства через архаїчні обмеження принципів вільного суспільства.

Цих «мандрівників у часі» об’єднують відкидання сучасності, страх і ненависть до того, що нам слід називати просто «сучасними цінностями» замість застарілого й дещо зверхнього терміну «західні цінності».

Глобалізація призвела до контакту й конкуренції цих реліктів із сучасним світом, що загрожує знищити їхні соціально-культурні умови та владу. Між тим, цей контакт надає їм ринки збуту для їхніх природних ресурсів, а також технології, які вони використовують для вбивств і репресій, тому зовсім припинити взаємодію ці релікти не можуть. «Мандрівники в часі» не здатні боротися з ідеями й процвітанням вільного світу на рівних, тому вони використовують лише ту зброю, яку мають: ідеологію, насильство та зневагу до цінності людського життя. Вони протидіють спокусі свободи слова й вільних ринків за рахунок ірраціональності: радикальної релігії та націоналізму, культів особи та догм, страху та ненависті.

Попри заперечення з боку багатьох політиків та експертів, цілком можливо програти боротьбу, якщо ви відмовляєтеся зрозуміти, що ви до неї залучені. Більше того, ігнорування реальності конфлікту ставить на передню лінію більше невинних жертв замість тренованих солдатів і правоохоронців. Для проблеми доморощених терористів або диктаторів із ядерною зброєю не існує простих рішень, але для початку ми повинні хоча б покласти край цій культурі заперечення.

Я вже стверджував де тільки можливо, що історія є циклічною. Виявилося, що велика перемога демократії була не вічною, а лише сезонною. Просто потрібен був час для прояву зворотної реакції до нашого надмірного оптимізму. Мулли, монархи й диктатори поступово звільняються з-під загрози їхнім середньовічним системам існування. Це є спільною рисою, що повязує путінський напад на Україну й криваву ісламську ідеологію, що підживлює Аль-Каїду та ІДІЛ, а також надихала братів Куаші в Парижі й багатьох інших, до них подібних. Вони відштовхують від себе сучасний світ, жорстоко демонструючи помилковість терміна «кінець історії».

Наша мета повинна полягати в тому, щоб допомогти тим, хто застряг у минулому, приєднатися до теперішнього. Причому важливо зрозуміти, що лише сила тут не зарадить. Ми повинні бути щирими й зробити наші цінності надзвичайно привабливими. Але це не означає пестити чи терпіти жорстоких екстремістів або їхніх творців усередині країни чи за кордоном. Відкрите суспільство, яке не здатне захистити своїх громадян, не надто довго залишатиметься відкритим. Суспільство, яке не бажає боротися за свободу, легко може її втратити. Свого часу цю істину обезсмертила заява Рейгана, що свободу «завжди відокремлює від зникнення лише одне покоління».

І символи в цій боротьбі значать дуже багато: наприклад, кампанії «Я є Шарлі» та «Поверніть наших дівчат», а також фотографії світових лідерів, які йдуть разом ходою за свободу слова. Недостатньо просто казати іммігрантам, нашим громадянам і мільярдам людей, які все ще живуть у невільному світі, що ці ідеали важливі. Ми повинні демонструвати їм це. Терористи та їхні вчителі, диктатори та їхні спільники дуже швидко виявляють кожен випадок лицемірства, кожен подвійний стандарт. Ми не можемо йти на компроміс у цьому. У своєму творі «Трудівники моря» Віктор Гюґо сказав про це так: «Люди звикають до отрути поступово».

27 лютого 2015 року в центрі Москви був холоднокровно вбитий Борис Нємцов, мій давній друг та соратник у російській опозиції. Чотири кулі в спину обірвали його життя біля самісінького Кремля, де він колись працював на посаді віце-прем’єр-міністра за часів Бориса Єльцина. На фото з місця події видно, як двірники відчищають його кров із бруківки лише через кілька годин після вбивства, тому не важко було уявити якість подальшого розслідування.

Насправді Путін почав і закінчив слідство ще до того, як тіло Бориса встигло охолонути, назвавши це вбивство «провокацією»