Агафангел Юхимович Кримський - Андрій Лаговський

довго ще сидів задуманий. Очі стали вогкі од близьких сліз. Бажання жити вкупі з людьми, слухати їхню прихильну мову знов у ньому ожило й заговорило. Та він нарешті подумав і навіть доволі чутно прошепотів: «Але ж не надовго б стало в них тієї прихильності». Знов би я швидко остиг їм, а тоді знов би гірко мучився, чом вони до мене охолонули… І були б ті нові страждання ще гіршими од тих, котрі проминули… Ні, ні! Самота — ото одне-однісіньке щастя моє!..»

Він підвівсь, походив по хаті, подививсь на свої шафи з книжками — і сів, щоб написати нові вірші, які прийшли в голову:

І чого тії люди не скажуть!

Що заперся я в темній тюрмі;

Навкруги — лиш самісінькі книги,

Спорохнілі, поцвілі, німі.

А того тії люди не знають,

Що й фантазія — там, де і я,

Що мене заколисують мрії.

Що…

Тут він спинився, бо останній рядок якось іще не скристалізувався в голові рельєфно, а тільки каламутно крутився разом з римою. Лаговському не хотілося спиняти свою творчість і зараз-таки додумувати цей нескінчений рядок, бо натхнення підказувало йому вже й третю й четверту строфу. Він написав:

В самоті, на безлюдді, у тиші… —

і тут раптом знов перепинивсь. В душу йому своїми поганими холодними пазурами дряпався нудний біль… і начебто не давав писати. Та Лаговський, невважаючи на ніщо, знов схопився за перо. Він схотів написати в цій третій строфі, що от серед нічної тиші зачинає тут у підземеллі грати небесна музика, розсувається стеля, видко чудове небо, де дивним способом сяють рівночасно і золоте сонце, і срібний місяць, і діамантові зорі; а звідусіль із кутків хати виринають пальми та гігантські екзотичні квіти, і схиляються над ним, і віють своїм ароматом, і пестять його; а небесна музика грає ще солодше… І він щасливий…

Ридання несподівано перервали його натхнення, перо випало з пальців, і він гірко-гірко заплакав.

«Ні, самота — таки горе, — подумав він, — але постійна, незакаламучена самота вже ж лучча й легша, ніж тая спілка з людьми, що кінчається розлукою та й перевертається в самоту…»

______________

Потім він утихомиривсь. Сльози обсохли. Про Шмідтів уже гадки не було. Але зате тепер там десь на споді душі, в далекому закутку, забалакав уже якийсь зовсім інакший голос. І то був голос совісті. І чулося Лаговському:

— Савле, Савле! Что мя гониши!

Справді, нащо він накинувсь на Йсуса? Ну, добре! Він не вважає Йсуса за бога і не вважатиме, але нащо він його лаяв і як людину? Хіба таких людей, як Ісус, не треба хоч кому поважати й шанувати? Хіба Ісусів образ навіть найскептичніші історики не вважають за дуже гарний, ідеалістичний?

«Любіть ворогів ваших…» Невже можна глузувати з тої людини, що додумалася до тих альтруїстичних слів?

І згадав Лаговський… давно це було й не часто… в його серці часом накипав гнів на Шмідтів, і він проклинав тоді першу годину своєї знакомості з ними, і ладен був навіть помститися їм… А Йсус, і на хресті розп’ятий, молився за ворогів!..

Лаговський задумавсь… і, щоб утихомирити себе, написав поезію:

СОН

Зневажений, покривджений лежав я

Та й з дикою ненавистю благав я:

«О, боже всеєдиний!.. озовись!..

Помстись за мене ворогам!.. Помстись!»

І я заснув, потомлений журбою.

Аж бачу: став Ісус передо мною

І каже тихо: «Гріх таким мольбам!

Господь сказав прощати ворогам».

Я угнівився: «Геть з мого порога!

Я визнаю єдиного лиш бога,

А ти сказав, що є тройко богів…

Не слухаю ж од тебе жодних слів!..»

Ісус одрік: «Казав я: син я божий,

Так божим сином всякий бути може,

Ніколи ж не казав я, що я — бог;

Єсть бог один, богів немає трьох.

Той бог єдиний — батько він над нами:

Він хоче, щоб усі були братами.

Ти ворогам своїм усе прости, —

Так сином божим зробишся і ти.

За ворога молись… люби, як друга…

І з серця вилетить усяка туга,

Ввілється в душу щастя… будеш рад…

І станеш ти й для мене рідний брат».

Це кажучи, глядів він так прихильно,

Що я схилився перед ним безсильно

І щиро вигукнув з плачем гірким:

«Дай, боже, щастя ворогам моїм!..»

Ах, що за чудо сталося зо мною!

Солодкі сльози вдарили рікою…

Кому ж я маю дякувать за те?

Благословен у бога ти, Христе!

Ця поезія була видумка. Такого сну ніколи Лаговський не бачив. Та що йому до того?! Адже як написав він цю поезію, то миттю заспокоївся, і голос совісті ущух та й не турбував уже його. Чи варто ж було аналізувати себе іще?

Він походив, походив по хаті…

«Вийти б подихати чистим повітрям? — майнула думка. — Ні, з півгодини попрацюю над своєю математичною роботою, а вже тоді піду пройдуся».

Він заходився писати Беселеву функцію:

ЧАСТИНА ЧЕТВЕРТА

ПОРОЗУМІЛИСЯ

І

Взимку, перед Різдвом, одбувся в Москві з’їзд учених природників, фізиків та математиків. На тому з’їзді виступив з дуже довгим, докладним рефератом професор Андрій Іванович Лаговський. Хоч його спеціальність була чиста математика, виголошений реферат, одначе, торкався якраз математики прикладної, технічної, а саме — дослідів над відпорністю будівельних матеріалів. Референт, дуже добрий теоретик, подав декілька цікавих своїх формул, практично важливих для інженерів-техніків, далі піддав суворій, безпощадній критиці всі нужденні російські лабораторії для спроб над будівельними матеріалами, порівняв цю справу, як її налагоджено в Америці, і наприкінці радив вирядити на літо спеціальну експедицію до Америки, щоб там наочно навчитися, як треба впорати це пекуче, невідкладне діло.

Доклад Лаговського справив велике враження на з’їзді, викликав довгі дебати й жваву обміну думок. Зібраних інженерів-техніків найбільше вражало те, що реферат несподівано вийшов не з їхнього гурту, не од спеціалістів прикладної, експериментальної математики-механіки, а од чистого теоретика, що досі був відомий тільки своїми працями в сфері