Лія Серебро - День падіння з висоти., Лія Серебро

48

Вдалечині лікарняного коридору з'являється Софа і тут же пірнає в одну з лікарняних палат.

-Де всі медпрацівники!? - вигукнув здивовано лейтенант Ніколайчук.

-Мені теж це здається дивним! - підтримала я його.

-А! ось дивіться! Написано - «Карантин». - помітив табличку його напарник.

   Я поспішила в напрямку, в якому зникла Софія. Співробітники поліції пішли за мною, ледве встигаючи.

   З палати вийшла Софія, на ходу складаючи знятий медичний халат собі в сумку.

-Сюди не можна! Карантин! - вигукнула вона, помітивши, що ми стрімко йдемо назустріч. Потім вона призупинилася на частку секунди. Упізнала мене, а в супроводжуючих розгледіла співробітників поліції. Здалеку читався на її обличчі легкий переляк. Але вона взяла себе в руки і поспішила на зустріч до нас.

-Вероніка! Що ти тут робиш? З поліцією? Що сталося? Як...

-Знайомтеся! Це - коханка мого чоловіка! - з награною байдужістю випалила я.

   Обидва співробітники викотили очі, окинувши Софу запитальним поглядом, а Ніколайчук одразу ж розгублено і зі співчуттям подивився і на мене.

-Вам не можна тут перебувати! - непохитно продовжила вона.

-Та годі! - вигукнув старший напарник. -Лейтенант Петренко! - представився він. -Темерязєв Олександр і його син Микола де?

   Вона невдоволено фиркнула, намагаючись приховати своє збентеження.

-Що вона вам наплела? - виразно вигнувши одну брову, запитала Софія.

-Ти питання не чула? Де син мій? - втрутилася я.

  Вона видала його місце розташування, повернувши голову в бік тієї палати, з якої вийшла.

   Старший співробітник поліції тут же попрямував у вказаний бік, лаконічно скомандувавши нам:

-Почекайте мене поки що тут!

-Я з вами! Можна? - вигукнула я.

-Богдан приглянь за нею! Чекайте тут! - непохитно відповів він.

-Менi вже час! - сухо видала Софія і стрімко втекла від нас.

  Ніколайчук був явно спантеличений неординарною ситуацією, що склалася.

-І давно ти... Ви... І давно ти знаєш про це? - запитав він.

-Про що? - з неприхованим хвилюванням і не відводячи погляду від дверей палати запитала я. - Я хочу увійти туди, мій син там, я відчуваю... - тремтячим голосом додала я.

-Потерпи... - відповів Ніколайчук.

-Що мені терпіти? Досить уже терпіти! І який ще карантин? Мій син захворів, і я маю бути з ним, а не батько! Він поняття не має, що робити з дитиною! - не витримала я.

-Петренко зараз з'ясує все! - спробував мене заспокоїти лейтенант Богдан Ніколайчук.

    Я встала і від хвилювання, переступаючи з ноги на ногу, стала уважно розглядати лейтенанта. Обличчя було з м'якими, але виразними рисами, а очі такі добрі й затишні, що погляд його був дуже приємним і комфортним. Щось людяне чітко відчувалося в ньому.

   Через кілька хвилин із палати вийшов Олександр разом із лейтенантом Петренком. Вони цілком доброзичливо розмовляли, а сам лейтенант з обережністю поглядав у наш бік.

-Стій! - наказав Богдан Ніколайчук, в останній момент схопивши мене за руку.

  Я не послухалася.

-Де син! Що з ним? - відчайдушно закричала я.

  Олександр рішучим кроком попрямував до мене. Я відступила на півтора метра назад. За ним так само рішуче йшов і лейтенант Петренко.

-Ми зараз же поїдемо додому! - грубо схопивши мене за лікоть, прошипів крізь зуби чоловік.

   Я смикнула лікоть, але він тримав мене міцно.

-Розслабся, Богдане! У неї довідка від психіатра! Усе що вона нам наплела - це плід її фантазій. Син хворий, це правда. Але де йому лікуватися, як не в лікарні... - почав він.

    Реальність знову жорстоким чином трансформувалася проти мене.

Я з відчаєм подивилася, киваючи в різні боки головою на Ніколайчука. Я поглядом кричала йому, що б бодай він не повірив йому й чоловікові.

-Так, а що ж робити? - спантеличено сказав Ніколайчук.

-Додому її веземо назад! Домробітниця вже чекає! Олександр Олександрович, приділить ще трохи часу синові, і пізніше поїде за нами.

-Нікуди я не поїду! Не вірте йому! Немає в мене ніякої довідки від психіатра! Я здорова! Не вірте йому! Будь ласка!!! - істерично закричала я, все ще намагаючись вирватися з чіпкої клішні чоловіка.

-Люба! Поїхали додому! - з награною заклопотаністю звернувся до мене чоловік.

-Ти залишив його одного в палаті? З ким він там і що з ним?

-Поїхали! - штовхнув він мене грубо до виходу... Я проведу тебе, а пізніше під'їду сам... Будеш робити різкі рухи, сина більше ніколи не побачиш і мене - теж! - прошепотів він мені ледве чутно.

-Пусти ти вже мене! Зі свого життя випусти!!! Я засаджу тебе! Я вимагаю розлучення!!! Пусти до сина!!! - продовжувала я відчайдушно.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍