Хосе Доносо - Розпутний птах ночі, Хосе Доносо

своїми видатними іменами, яскраво написаними внизу кожного вітража, оточували Архангела Гавриїла з піднятим догори пальчиком і Діву Марію з непорочними очима — то була перша група; Богородицю Непорочного Зачаття, яка розчавлює своїми пречистими ногами голову змія, що тримає у своїх лапах земну кулю, оточувала друга група; Святу Анну, яка зачала Діву без первородного гріха, — третя група, а четверта група стояла поруч із Марією, яка навідувалася до Святої Єлизавети, що носила у своєму череві невидимого Святого Івана Хрестителя, який там усередині тішився від того, що обійми Діви звільнили від первородного гріха і його. Ці вітражі були каталонської роботи, вони справді мали мистецьку цінність, як казали деякі обізнані в цьому особи, і становили інтерес як приклад смаків тієї доби. Після того як їх повитягували з вікон, їх сперли до пілястр клуатру, щоб у день торгів крізь них пройшли спокусливі промені сонця (кольори виглядали дуже гарно, а крім них ще й обрамлення й оздоблення, майже китайської витонченості, лотоси, чаплі і щось, що нагадувало очерет), щоб потенційні покупці хоча б дещицю за них дали, хоча, зрештою, на чорта їм ті вітражі та присутність одягнених у чорне благочестивих сеньйор, чиї імена вже ні для кого не мали значення, через що цей ансамбль, який за інших обставин міг би мати якусь вартість, геть знецінювався.

У мурах каплиці, двері якої були навхрест забиті дошками, утворилися чотири величезні отвори. Оскільки аукціон затримувався, деякі птахи почали в них гніздитися, а павуки стали вити в них свої ефемерні вітражі, які здували протяги, що вночі змушували тремтіти вогонь від свічок — крихітне джерело світла, непомітне ззовні — що його запалювали мешканки притулку. Усівшись на золотому стільці з адамашки, немов на троні, який поставили посеред пресвітерію, що тепер був не більше ніж поміст із дощок, Ірис Мателуна чхнула. Дора промовила:

— Слава пречистій Діві Марії.

Дитина, що сиділа на колінах в Ірис, так само чхнула.

— Без гріха зачатій.

— Тепло вдягайся, Ірис, і дитинку вдягай, у цю пору року бронхіт особливо заразний, а ще, кажуть, у цьому районі гуляє грип.

Ірис підтягнула комір пальта кавового кольору, крій якого ховав її вагітність, цю вперту, тривожну, нерішучу вагітність, яка тривала місяць за місяцем, тримаючи нас усіх у страху, ми повторювали: це чудо, чудо, — так сказала Брихіда, вона знає про ці речі, коли йдеться про диво, вагітність може бути короткою, але також і набагато довшою, аж доки дитина у своїй премудрості не збагне, що настала саме та мить, коли ми маємо вознестися на небо, щойно вона народиться, хай це станеться якомога швидше, тому що будинок мають зруйнувати, і хтозна, що з нами станеться, коли його почнуть зносити, куди нас відправлять, кожна з нас хвилюється, як тут не хвилюватися, але треба не боятися, а довіряти дитині, все станеться, коли вона народиться, а наразі ми маємо дбати про Ірис, норовистим стало це дівчисько, дратівливим, але треба їй коритися, шанувати її, оточувати співами, молитвами і сяйвом свічок. Дитина знову чхнула.

— Бережися, Ірис…

Вона позіхнула:

— Ну, досить. Їй було нудно на вчорашньому святі. Дивіться, як у дитинки течуть шмарклі. Якщо завтрашнє свято не буде веселим, я поскаржуся на вас матінці Беніті. Досить. Я втомилася сидіти тут з дитиною на руках, ходімо всередину. Я хочу спати. Хочу лягти. Дитина мокра, а тому чхає.

— Сеча не холоне, вона зберігає тепло.

— Лише тоді, коли на дитинку одягнуто ґумові штанці, Амаліє, а на нашій дитинці їх нема…

— Невже? Я й не знала.

— А коли ти щось знаєш, Амаліє?

Місяць тому, ще до того, як прийшли аукціоністи, щоб упорядкувати лоти, архієпископ наказав винести всіх святих. Мешканки засмутилися через те, що каплиця спорожніла, хоча вони знали, що то вже була не каплиця, бо її ліквідували. Але Німенький казав їм, щоб вони не були дурними, щоб не плакали, щоб пішли до його подвір’я, де вони знайдуть шматки гіпсових драпірувань, плащі, горностаїв, коштовні камені, кинджал, що впився в груди мученика, німби, вінки, вицвілі невсипущі очі, шматки голів із рештками їхніх сил, — пасовисько росте, у кущах ожини потрібно вишукувати без’язиких диявольських зміїв, обличчя, що потонули в бур’янах, викручені через біль екстазу ноги, пальці, що гортають велетенські гіпсові книги чи перебирають розарій. Німенький натякнув їм: якщо архієпископ позабирав у них святих, то вони могли зробити власних, де це бачили, щоб каплицю перетворювали на якийсь барак. Мешканки пишаються своїми знахідками і творіннями. Вони провели за цими розвагами стільки часу, що майже забули про Ірис і її дитинку, тому що ця робота зі складання істот, упорядкування довільних особистостей шляхом збирання докупи уламків із більшою чи меншою вдачею, була немов грою, і хто знає, може, з цих шматочків, які ми склеюємо докупи, і вийде якийсь святий, але яка різниця, для цього є Німенький, що тепер не може виконувати важку роботу, він усе знає, він домальовує риси на розпливчатих обличчях, витворюючи цікаві поєднання уламків, які нам би й не спали на думку, Ірис збирає старих у бур’яні, Дора — за ожиною, цей кущ кропу, який заплутав своїм корінням святого, схожого на Івана Хрестителя, треба викопати ямку, щоб його розплутати, уламок із жіночим обличчям, волосся Марії Магдалини з пащекою змія, з якої не йде дим, треба замалювати фарбою лінію на шиї, до якої ми приклеїмо цю голову, яка не належить цьому тілові, ні, не треба її замальовувати, це блаженна Інес де Аскойтіа, яка все життя носила шрам на шиї, тому й цей чепчик, тому й цей будинок, зведений, щоб закрити і приховати її. Амалія каже:

— Ми не можемо її шанувати, адже беатифікації не відбулося. Бідолашна місіа Інес.

— Але все ще може статися. Кажуть, вона залишить у Римі всі папери, щоб її тамтешні адвокати й посол зайнялися цією справою, хоча кажуть, що наш посол у Святому Престолі — комуніст, і через це беатифікація не вдалася. Треба дочекатися, доки зміниться уряд і пришлють не такого поганого посла, щоби щось зрушилося.

Трохи поміркувавши, Амалія каже:

— Тим гірше. Не буде в нас Святої Інес де Аскойтіа. Кажуть, що коли влада дізнається про існування культу святого до його канонізації в Римі, цей святий не може вважатися святим, тому що поклоніння йому — це ідолопоклонство, тож кардинали похитають головами і скажуть: ні, це одна з найголовніших умов, щоб відбулася беатифікація.

— Звідки вона стільки знає?

— Навіщо ви звертаєте на Амалію увагу, якщо вона