Хосе Доносо - Розпутний птах ночі, Хосе Доносо

Беніта виринає з пітьми, намагаючись стримати регіт, ми з нею вибігаємо водночас до пресвітерію, щоб допомогти звестися на ноги священникові, який хекає, важко дихає й лихословить:

— Ай-ай-ай…

Ми з матінкою Бенітою допомагаємо йому підвестися. Він падає знову, ми тягнемо його, аж доки він не зупиняється, струшуючи з сутани пилюку і проводячи рукою по волоссю, щоб відновити на ньому досконалу підробленість його чорноти. Умить ритм його дихання змінюється.

— Чому ви не сказали мені, що ви тут, матінко Беніто?

Ви не можете відповісти: тому що я спала. Краще не казати нічого, не казати: тому що я говорила з місіа Ракель, яка сказала мені те, що краще б сказала вам… У ваших силах зробити щось, щоб місіа Ракель нам допомогла, чи в архієпископових, чи у ще чиїхось, нам потрібен прихисток тепер, коли все це добігає кінця… Але я не можу. Мовчати й коритися, так, як я мовчала й корилася завжди.

— Чому ви не попросили Німенького мені допомогти?

Мовчати. Мовчати.

— Не певен, чи ви пам’ятаєте, але деякий час тому я попросив вас телефоном підготувати цю лампаду, щоб я міг її забрати… До того, як прийдуть аукціоністи, щоб провести облік усього майна для аукціону напередодні знесення…

— Так, так…

— Урятувати цей унікальний екземпляр…

— Так, отче Асокаре, я знаю, все решта — мотлох, я розумію, я приймаю це, відбійні молотки зрівняють нас із землею, із якої постав цей будинок. А ми? Я, Німенький і старі? Ми теж зникнемо? Його зненацька закам’янілі гладенькі очі запевняють мене, що я більше не буду економкою Міста Дитини. Мій регіт мене прирік. Ні. Ми вже давно приречені, тому що ви про нас забули, отче Асокар, жодної милостині, жодного співчуття, адже ми нічого не вартуємо, ми вже майже не люди, а лише непотріб, так, так, не заперечуйте, ви зневажаєте нас, як і іншу тлінь цього будинку, й наша доля неважлива… За яким правом ви просите мене не думати так, якщо ви з архієпископом роками покидали нас, голодних, голих, хворих, напризволяще… Ні, отче…

— Заспокойся, дочко!

— Ви закликаєте мене до спокою, але не кажете, звідки цей спокій узяти.

Отець Асокар підводиться: він величезний, чорнявий, блискучий, усе в ньому наче із сяючого атласу, його непохитна владність, його впевнений голос, його білий палець, який попереджає, що він жорстокий, що він доведе до кінця те, що йому наказали до кінця довести.

— Я не терпітиму цього порушення дисципліни, матінко Беніто. Я змушений буду поговорити з абатисою, бо так тривати не може.

— Я вже шість місяців нічого від неї не чула. Вона гидує брати слухавку, коли я їй дзвоню, вона така заклопотана…

— Гаразд, гаразд, досить… Завтра я пришлю по лампу, хай Рита винесе мені її до дверей. Зараз я заберу гостії, а після того як знімуть лампаду, нехай Німенький заб’є дошками всі двері каплиці. Відідріть їх тільки тоді, коли прийдуть аукціоністи.

Він уже майже вийшов із каплиці, яка більше не є каплицею. Він повертається до вівтаря, хоче присісти, щоб перехреститися, але згадує, що в табернаклі більше немає гостії і що він, отець Асокар, видатний прелат, тримає її в себе на грудях, під сутаною, біля серця. Він ще раз повертається до черниці:

— До побачення, матінко.

— До побачення, отче.

Обличчя отця Асокара м’якшає. На мить його очі знову стають гладенькими. Черниця вловлює його погляд.

— Так, отче?

— …сподіваюся, ви нікому не розповісте…

Тепер ви керуєте, матінко Беніто, тепер ви не зводите погляду, тому що знаєте, що не ваш нещасний сміх осквернив каплицю, а брудне священникове слово, яке той вимовив, падаючи зі стільця.

— Що це я маю комусь розповідати?

Ваше запитання жорстоке, як йому й належить, адже ви знаєте, він не хоче, щоб ви розповідали про його сміховинну постать, що танцює від заздрощів на скрипучому стільці, щоб ви не розповідали про матюк, який він вимовив, коли упав. Але ви хочете, щоб цей священник, цей чоловік, який знущається над вами, благав вас про це, щоб, сказавши це, визнав своє приниження. Так. Хай його гладенькі очі й пишні слова падуть ниць, просячи вас про конфіденційність. Прелатові очі знову набувають твердості.

— Нічого, матінко Беніто… Не переймайтеся…

Залишається тільки червоний вогник, досі живий, сповнений болю, ніби обрубок кінцівки, підвішений на вівтарі. Йдеться лише про те, щоб загасити і зняти цю лампаду ювелірної роботи, те, що в ній, уже не має значення, адже отець Асокар забрав гостію, важливе лише вмістилище, адже воно надзвичайно цінне, це унікальний предмет, матінко. Незважаючи на те, що вогник досі жевріє, все це перетворилося на ще одну порожню кімнату в будинку. Ми відчуваємо вітер, який проникає крізь щілини, як і в будь-якій іншій кімнаті. Розбита шибка, навіть дві чи три, треба бути обережнішими із вітражами. У кутку безперервно гризуть миші, щоб сховатися у казна-яких глибинах саманних стін. Я все ще можу молитися в цій спорожнілій шкаралупі. Цей червоний вогник — моя молитва… Що станеться з нами, Господи, коли впадуть ці глиняні стіни. Я не хочу про це думати. Ви заплющуєте очі.

— Господи мій, Ісусе Христе, істинний Боже і Чоловіче…

Розплющивши очі, ви розумієте, що знову заснули. Знову, Німенький? Хіба це не дві частини того ж самого сну? Німий, Німенький, не залишай мене саму, де ти, я відчуваю поразку… Мої погрози нікого не страшать, мої молитви ніколи не справдяться, тому що я втомлююся й засинаю… Піду приляжу, бо я стара, і вже не знаю, коли сплю, а коли ні… Запали свічку, Німенький, освіти мені шлях до моєї келії, до мого рятівного ліжка…

20

Аукціоністи відчинили каплицю й винесли з неї усе, розставивши по коридорах лоти, кожен зі своєю етикеткою й номером: трухляві сповідальні, купи позолочених кривих стільців із вицвілою, пошарпаною, подертою багряною адамашкою, дощаті підніжки, п’єдестали з дерева, що імітує мармур, клячники із запилюженим оксамитом і увігнутими пружинами. Аукціоністи попередили матінку Беніту:

— За це заплатять не більше, ніж за дрова.

— Про це попереджайте отця Асокара.

— Гаразд. Просто щоб він раптом не сподівався на щось більше.

— Я не думаю, що він на це сподівається. Усе, що мало хоча б якусь цінність, він давно забрав.

Аукціоністи забрали також і те єдине, що слугувало в каплиці за прикрасу, що надавало їй розкоші — чотири великі вітражі початку століття, на яких чотири групи благодійниць будинку, одягнених у чорні плащі, колінопреклонно схилених над своїми складеними для молитви руками, зі