Катя Кірініна - Вибач та зрозумій, Катя Кірініна

Подумки перебираю, кому встиг уже насолити, як у мене в руках дзвонить телефон.

Це вона. Дивно вже те, що Олеся сама мені телефонує, такого практично не буває.

— Андрію, привіт, ми з Дашею їдемо в місто, — звучить у динаміці голос моєї Лисички, і я усміхаюся від думки, що вона зателефонувала і попередила. Одразу стає тепло і приємно. — Якщо хочеш, можеш завтра взяти її погуляти.

— Так, я б з радістю, — і я справді дуже радий. Ми не бачилися з Дашею вже тиждень, я встиг неабияк скучити за своєю дитиною. — У вас все добре?

— Так, ми їдемо додому, досить ніжитися на сонці, або хворіти, настав час попрацювати.

— Я можу заїхати ввечері, і ми могли б повечеряти всі разом. Як ти дивишся на це?

У слухавці настає приголомшлива тиша, я розумію, що тисну на неї, але чекати у мене просто не вистачає терпіння.

З Олесею ніколи не було просто, і це я зрозумів ще десять років тому, коли теж брав її штурмом. Але тоді я не був зрадником і взагалі паршивим виродком, який розбив її ідеальні рожеві мрії.

Зараз доведеться знайти інші методи для завоювання своєї колишньої дружини.

— Андрію, я не знаю, — видихає у слухавку вона. — Все надто складно, будь ласка, дай мені час взагалі усвідомити, що ти знову є у моєму житті. Для початку постарайся прокласти місток до Даші, а там побачимо.

— Я думав, що у вас один місток на двох, — намагаюся пожартувати, але Олеся явно чимось засмучена і не реагує на мої, нібито жарти. — Гаразд, я тебе почув, зателефоную сьогодні ввечері, обговоримо час, коли я зможу побачитися з Дашею.

— Бувай, Андрію, — прощається вона.

— Бувай, Лисичко.

Я сказав це просто за якоюсь звичкою, без будь-якого підтексту, щоб вона згадала час, коли була моєю. Але чую у слухавці, що вона усміхається. Не знаю, як таке можна пояснити, але мені раптом стає добре і спокійно, ніби приїжджаєш додому, де на тебе чекають і радіють.

Вся ця п'єса під назвою “Наш болісний розрив” стає вже не такою заплутаною, принаймні для мене. Так, у мене багато до неї питань, як вона жила, на що, бляха, взагалі розраховувала, коли йшла в нікуди вагітною? Але зараз розумію: у тому, що вона пішла, був, напевно, якийсь зміст вищих сил, який розвернув мене на повних сто вісімдесят, і я побачив, яким реальним придурком був увесь цей час стосовно неї.

Потрібно було в будь-якій ситуації залишатися мужиком, а не жувати соплі, не виносити сміття з хати й не кидатися до першої спідниці за втіхою. Згадуючи той період, взагалі не розумію: де мої мізки були?

Сподобався роздiл? Чесна оцінка допоможе авторові у написанні книги. Анонімно