Валерій Ананьєв - Слiди на дорозi

— А чого так мало?

— Мені видалося, що не варто сильно афішувати серед місцевих наш захід.

— Ну добре. Хтось був нормальний?

— «Підараси, сер». Вони таку нісенітницю несли, що на голову не натягнеш. Баба та придуркувата взагалі заявила, що це ми «Градами» самі по собі стріляли, щоб заодно і їх убити.

— Цікаво, а чого ж нам так сильно їх вбити хочеться? У неї були версії?

— Тому що вони, бачте, російською говорять.

Ротний задумавсь.

— Неймовірно, — Командир явно засмутився. — Їм потрібно терміново відрубати російське телебачення. Це навіть важливіше, ніж наша присутність тут. От би ще хтось на Київських пагорбах проявив волю до вирішення цієї проблеми…

Я шанобливо мовчав: Командир філософствує, хотілося відчути всю значимість цього моменту, відобразити його у своїй пам’яті, щоб потім…

— Чого стоїш? Далі розповідай!

Я здригнувся від несподіванки і з переляку вирішив зайти з козиря:

— Можна я озвучу пропозицію?

— Спалити село напалмом? — Командир хижо оскалив зуби.

— Трохи пізніше, — я мило посміхнувся. — Пропоную зробити таблички з написом «заміновано» і поставити їх біля криниці й на стежці з нашого боку. А для того, щоб повірили, зробити вдень якусь метушню біля криниці й підірвати пару гранат. Ну і… може пару сигналок, щоб вгору злетіли, щоб уже напевно побачили і почули.

— Ну, то ти цим і займешся.

— Тю… так це я щойно собі завдань нарізав на завтра?

— Виходить, що так.

— Не вигідно в армії бути ініціативним.

— Вигідно. Цілішим будеш. Ще щось цікаве є?

— Усе. Більше нічого цікавого.

— Добре. Іди відпочивай із Фріцом. Сьогодні на чергування не заступаєте, а завтра займетеся фейковим мінуванням.

— Зрозумів. На добраніч.

— Давай, сєпар. До завтра.

Через тиждень ми змінили нашу дислокацію. Стали на околиці села у полі й, навчені гірким досвідом, стали одразу окопуватися. Ґрунт був такий, що ми дві кирки зламали, поки заглибилися хоча б по пояс. На щастя, наступного дня до нас приїхав трактор, хоча і він зміг вирити яму трохи глибше метра. Після обстрілу села «Градами» там пропало водопостачання та електроенергія. Але у нас був генератор. А за п’ятдесят метрів від нашої позиції із землі стирчала труба діаметром сантиметрів сорок.

— Місцеві сказали, що там вода тече. Давай прострелимо, — запропонував Апльот Командиру.

— А раптом лайно поллється?..

— Переїдемо на інші місце, — Апльот голосно засміявся.

— Фріц, ти у нас єдиний кулеметник, — звернувся Командир. — Візьмеш на себе відповідальність прострелити трубу?

— Що накажете, те і прострелю.

— Ну щасти.

Нам пощастило, і звідти хлинув фонтан водопровідної води. Загалом налагоджували побут, як могли. Місцеві почали приходити до нас, щоб заряджати ліхтарики і телефони. Ми, звичайно, не відмовляли. По-перше, все-таки шкода людей. По-друге, потрібно було налагоджувати відносини.

Якби мене запитали: «Чи там більше проросійських, чи наших людей?», я б не зміг відповісти. Були й такі, що приходили до нас і приносили консервацію, хвилювалися за нас, плакали, а були й такі, хто підказував, з якого боку до нас краще підкрастися, щоб перебити.

Там, у полі, ми стали двома позиціями. З однією БМД на кожній. У другій БМД було спалене зчеплення. Тобто моя машина була єдиною повністю робочою. Ну, ще БТР-Д був, але у нього з колектора текла олива — немов би теж не зовсім справний.

Нас було лише вісімнадцять чоловік. Три машини, з яких тільки одна нормально функціонує, і вісімнадцять чоловік — це збірна із двох рот. За нормою дві роти повинні були вміщати двадцять дві машини і більше сотні солдатів. Але у нас вся техніка була спалена, підбита, поламана, а люди… близько трьох десятків мобілізованих сиділи в казармі й відмовлялися їхати, а ще більше сорока людей були вбиті й поранені.

Залишились ми вісімнадцять спартанців на трьох тарантайках.

* * *

Сидимо ми, отже, граємо в карти, як бачимо, до нашої позиції наближається досить огрядна жінка років тридцяти п’яти і несе в руках каструлю. Черговий її зупиняє, дивиться в каструлю і кричить нам, що всередині макарони. Командир махнув рукою, щоб черговий її пропустив. Один із солдатів взяв у неї каструлю, поставив на стіл.

— Привіт. Мене звати Свєта. Я вам тут макарошки відварила.

— Велике спасибі, — прозвучало у відповідь.

— Я живу одна.

Незручна тиша.

— Ну, добренько, — продовжила вона. — Каструлю не мийте. Я через годину прийду, заберу.

Ледве дочекавшись, коли вона піде, ми заржали так, що дерева затряслися. Одразу було вигадано не менше десятка жартів на цю тему, деякі з них стали мемами у нашому куцому підрозділі. Всі один одного підколювали, від сміху боліли боки. «Я Свєта. Я живу одна», — це був найзрозуміліший жіночий натяк у моєму житті.

До речі, судячи з того, що ми бачили, в селі не було мешканців молодше тридцяти п’яти років, крім однієї бідної сім’ї, що складається з батьків-п’яниць і цілої купи брудних маленьких діточок. Практично всі жителі виїхали з села ще до нашого приїзду. Частково саме завдяки цьому від обстрілів було не так багато постраждалих, як могло б.

Нас обстрілювали щодня. Міномети, гаубиці, «Гради». Сюди прилітало все. Іноді за день могло бути до десятка залпів «Граду». Але в половині випадків вони накривали село, а не нас.

Не дивно, що з часом інфраструктура в селі була повністю знищена. Тепер вже не місцеві ділилися з нами їжею, а ми з ними. Щоразу, коли до нас приїжджав Урал з обідом, та сама багатодітна неблагополучна сім’я була тут як тут.

* * *

Фріц був розумний хлопець.

— Віриш у карму? — запитав у мене Фріц.

— В сенсі?

— Ну що, мовляв, усі проблеми, з якими ти стикаєшся, це наслідок гріхів у минулому житті.

— Не знаю. Колись я думав, що «учебка» в «Десні» — це моє покарання, але зараз мені здається, що так мало статися. Три місяці «учебки» для мене були набагато складніші, ніж війна. Тому тепер я ставлюся до цього не як до покарання, а як до підготовки.

— То, можливо, твоє покарання — війна?

— Якось занадто багато всього, щоб покарати одного дурня. Вищий розум міг придумати покарання цікавіше і таке, щоб інших не зачепити.

— То, може, ми всі заслужили… і всі скопом тут розплачуємось?

— Може. А ти чого таке запитуєш?

— Ооооо, знав би ти, що у мене в голові твориться…

— Друже, повір, ти не один такий, — сказав я з посмішкою і поклав йому руку плече.

— Де та межа, де закінчується людина і починається тварина, що вже не замислюється про мораль своїх вчинків?

— Ти про