Валерій Ананьєв - Слiди на дорозi

там укропав на блокпастє? — вирішив я поставити нарешті питання.

— Я, кагда єзділ, відєл окала десятка. Но гаварят, што камандаваніє їх с бальшим калічествам солдат засела на шахте.

— А еті, каториє на блокпастє, аткуда к нім лучше падабратса?

Мужик задумався. Але тут у розмову вступила жінка:

— Мне женщіна, што живьот на той старанє села, где тєррікон, гаваріла, што ані больше не могут хадіть к калодцу, патамушта еті там теперь пастаянна ходят па воду. Может, можна їх там падстерєчь і па аднаму давіть?

— А Ви думаете ані па аднаму ходят?

— Ну даже єслі і по два… не вєліка разніца, его ж хахли, голие, босие.

Я засміявся.

— Да. Ваша правда. А пачєму мєсниє не ходят к калодцу?

— Баятса.

— Чево?

— Ну, што уб’ют. Па тєлєвізару каждий день паказивают, што ані витваряют с мєснимі: марадьорят, насілуют, убівают… ужас.

— У вас тут ловіт расійскає тєлєвідєніє?

— Канєшна. Ми толька єво і смотрім. Патамушта на українскіх каналах враньйо татальнає, ані же заїнтєрєсовани в етам, а расія — нет. Ну, в смисле расія памагаєт, но вигади та нікакой не імєєт.

— Ясна. Так, может, атравіть калодєц?

— Тю… так, а где ж люді патом воду брать будут? Ета сейчас проста винуждєнная мера. А так, то там очень харошая вода.

— А атнасітєльна абстрєлав, што думаєте?

— Ну вот меньше нєдєлі назад по селу стрєлялі. Тогда у нас вадаправод і свет пєрєбіла. Женщіну одну убілі. Тут другова мненія бить не может, мразі еті вижить нас хатят.

— А ані уже стаялі здесь тагда?

— Да. Какраз пару дней, как прієхалі, началі стрелять. Та так, што і сваїх пабілі, і машини сваї падарвалі.

— Так што ета ані, виходіт, самі па себе стреляют?

— Нет. Ані в село целілісь, но, навєрнає, прамахнулісь. Там аднаврємєнна нєскалька дєсяткав снарядав прілєтєла, земля, ужас, как дражала, і нєскалька снарядав па нім самім і папала.

— Ясна. Дебіли, — вимовив я з глибоким зітханням.

— Ну, што, будем ідті? — звернувся до мене Фріц.

— Да. Спасіба бальшоє за воду. Пайдьом ми к сваїм.

— Удачі парні.

— Спасіба. І вам.

Відійшовши трохи від будинку, Фріц звернувся до мене:

— І зав’язуй з водою. По-перше, я не хочу вже, а по-друге, насправді отруїти можуть.

— А що мені у них питати? Попросити зателефонувати мамі в Тамбов, тому що мій телефон розрядився?

— Запитай, чи можна конфіскувати будинок на потреби народного ополчення, — засміявся Фріц.

— Гарна думка. Ось тільки не думаю, що після цього вони нам розкажуть щось корисне.

— Розкажуть. Злякаються і розкажуть. А що за номер ти йому продиктував?

— Свій.

— Нашо?

— Ну, щоб я знав, коли він наважиться стати ополченцем.

— Мля… Навіщо?

— Ну, я його потім зведу з хорошими людьми.

— А чому Механ?

— Тому що у мене немає знайомих, кого так називають, крім мене. І називають мене так тільки тут.

— І що?

— Я одразу згадаю, про що мова, і хто телефонує.

— Зрозуміло. Що, будемо ще кудись іти?

— Чесно? Я задрався лазити по цьому сраному селу. Тому йдемо назад.

Пройшли в тиші декілька сотень метрів, як раптом Фріц задає мені запитання:

— Давай подивимося кіно якесь, як прийдемо?

— Яке?

— Ну, то, що ти говорив, про дощ.

— «Форест Ґамп»?

— Мабуть.

— Але у мене його немає на телефоні, потрібно завантажувати.

— То скачай.

— Воно до ранку закачуватися буде.

— У хлопців із Шахти візьмемо вай-фай.

— Я не хочу до них їхати. Далеко.

— Я з’їжджу завтра з розвідниками.

— Тоді окей, — я посміхнувся. — Умовив.

У зворотний бік йшлося якось швидше, і навіть болото вже не здавалося таким важким для подолання, хоч і довелося топати майже наосліп: сутінки почали згущуватися. З черевиків можна було виливати воду, але ми знали, що вже через півгодини їх знімемо, поставимо сушитись і самі сядемо грітися з чашкою гарячого чаю. Як тільки підійшли, я зупинився і почав виглядати чергового.

— Фріц, ти його бачиш?

— Слава Богу, ні.

— Ну так. Нарешті вдалося вбити в голову, що нєхєр тушею своєю світити у повен зріст.

— Дати б у голову тому красеню, який відправляє сюди хлопців, у яких за спиною ні «строчки», ні навіть «учєбки».

— На цьому пості у них є тепловізор?

— А фіг його знає. Він щоночі на різному пості.

Я пройшов вперед метрів п’ять, де було вище, і почав махати руками. Тиша.

— Ну, що… доведеться кричати, — сказав я.

— Черговий! — раптом, несподівано для мене, крикнув Фріц.

— Ти що, самий ініціативний? — почав було я, і похолов. За три метри від нас виросла постать з автоматом, спрямованим на нас, і українськими шевронами, які ще проглядалися на такій відстані…

«Триндець нам…», — подумав я…

— Хлопці, де ви ходите? Я повинен на посту стояти, як салага, і чекати на вас? Ви чого мене нервуєте? Я вже думав, що вас якась бабка в підвалі зачинила і здала в СБУ! — У темряві блиснули зуби ротного.

«…Ми ж паролю сьогоднішнього не знаємо. Він лише годину тому з'явився», — запізніло закінчилась моя думка.

— Так це, Командире, ми ж на завданні… — почав мимрити Фріц.

— Завдання… Ідіть переодягайтесь, через десять хвилин доповісте мені.

Підійшовши до будинку, я запропонував Фріцу, щоб він ішов відпочивати, а я на доповідь до ротного. Він, звичайно ж, радісно погодився.

— Тук, тук, — «постукав» я у ковдру, яка закривала вхід у кімнату Командира. — До Вас можна?

— Потрібно. То що ви бабці пообіцяли, що вона вас з підвалу випустила? — Ротному явно подобався його жарт про бабцю. Ну що ж, підіграю Командиру.

— Бабуля була, і направду відпускати не хотіла, — я засміявся.

— Ну, розповідай, як все пройшло? — переключився на серйозну розмову.

— Загалом про всі наші позиції місцевим добре відомо. Навіть про чергових на териконі. Єдина ділянка, де до нас можна підійти дуже близько — це стежка від криниці. Місцеві воду труїти найвірогідніше не будуть, бо самим потрібна, але варто перестрахуватись і ходити по воду лише після того, як почне темніти. А то в селі кожен собака знає, що ми там набираємо воду… і, причому, тільки ми. Бо місцеві ходять кудись в інше місце. Нехай якомога менше бачать, що ми там тусуємося. Ходити варто по троє і дуже обережно, а то одна тітка навіть запропонувала чекати наших біля криниці і по одному ловити… або валити, вже не пам’ятаю, яке дієслово вона використала. А про те, що ми живемо тут, у будинку, вони так і не знають досі. Але ми ж все одно збираємося звідси з’їжджати через пару днів, так?

— З багатьма поспілкувалися?

— Ну…