Поліна Креп - Випадкова наречена, Поліна Креп

Глава 45

Оля

 

Стаканчики з кавою приємно гріють пальці. Можна було й доставку замовити. Але я розумію, що Тео просто хотів поговорити з Костею наодинці.

Відволікаю маму питаннями, переконую, що все буде гаразд. І навіть сама у це вірю. Не знаю як, але Тео приведе Костю до тями. Адже він умовив мене стати його фіктивною нареченою. І так, справжньої теж майже вмовив.

Від спогадів про наш останній поцілунок у тілі досі вібрують тонкі чутливі струнки.

Все там же таки, на мосту, я теж дещо помітила. Теодору подобається, коли я виявляю свої почуття, торкаюся його, перша цілую. А мені подобається ловити його затуманений, гарячий погляд. Подобається відчувати жіночу силу над таким чоловіком. Хоча мене лякає якась божевільна пристрасть між нами.

Боюся, що коли вона перегорить, у нас не буде нічого спільного. Згадую його перелік захоплень. Так... Треба зробити і свій внесок у побудову містка над нашою прірвою.

Підводжу маму до дверей Костиної палати і глибоко вдихаю. Так, галасу зсередини не чути. Вже добре.

Мама відчиняє двері і пропускає мене вперед.

Глибоко вдихаю і оглядаю кімнату, як свій клас після сварки бешкетників. Що вони тут вчинили?

Голови чоловіків схилилися до екрану телефона.

– Впевнений? Я думав, ось тут.

– Це теж хороше місце, але тут буде краще, – Костя водить пальцем на екрані. – І тваринам зручніше, і… О, привіт, – піднімає очі, спокійно віддає телефон Тео. – Потім продовжимо. Мене все одно зараз заберуть на процедури.

– Дякую, ти дуже допоміг, – простягає руку Тео.

– Звертайся, – Костя відповідає на рукостискання.

Як? Як у Тео це виходить?

– Кави? – ставлю стаканчики на столик.

– Дякую, кошенятко, – Тео тягне мене до себе. Притискає. Мружуся від задоволення і не можу стримати ​​усмішки.

Мама теж усміхається та відводить погляд. Костя підтискає губи, але мовчить.

Нас перериває стукіт у двері.

Костя дивиться на настінний годинник:

– Я ж казав – це по мене.

Медперсонал вкочується в палату блискучу металеву коляску. Не зговорюючись виходимо у коридор, поки Костю готують до перевезення.

– Ще побачимось, – кидає брат нам на прощання. – Краще завтра. Сьогодні я буду дуже втомлений.

Помічаю, як мати від цих слів розквітає. Отже, Костя вирішив знову викладатися на повну?

Ох! Тео. У нього вийшло! Не знаю як, але він переконав Костю боротися за своє здоров'я.

Проводжаємо маму до її номера. Тео нахвалює їй мене, видає пару компліментів мамі, розпитує про її роботу та впевнює у свої серйозних намірах – і я бачу, що повністю підкорює мою матусю. Хто б сумнівався?

Та щойно за нею зачиняються двері, ввічливі манери зраджують Тео. Він рвучко тягне мене коридором. А за кілька метрів розвертає мене до себе і жадібно накидається.

Гарячі губи цілують мої щоки, повіки, чутливе місце за вушком. Руки охоплюють талію та вкарбовують у тверді м'язи. Ну точно – брила каменю. Ароматного. Я тону в потоці пронизливих та приємних імпульсів.

– Ну як, я молодець? – питає мене між поцілунками.

– Безперечно! Але про що ви говорили? І як? Що ти сказав… – намагаюся не забути у його руках, хто я і де. З Тео мої мізки плавляться, як вершковий ріжок на сонці.

– Ну… Скажімо так, я знову застосував техніку слабкої точки.

– Що?

– Уявляєш, у нас із Костею вона спільна.

– Як це?

– Ти… Наша слабка точка – ти, – вдихає запах мого волосся, запускає пальці на мою потилицю. – А тепер я вимагаю винагороди за допомогу.

– О! То ти допомагав не від щирого серця?

– Я ж корисливе чудовисько, мерзотник, брехун і… Як ще ти мене називала в день знайомства? – чергує укуси та поцілунки на моїй шиї.

Від його сміливих пестощів шкіра горить вогнем.

– М-м-м… Тео, нас побачать! – борюся з бажанням відштовхнути його і притягнути ближче. Ще кілька хвилин, і я зовсім втрачу контроль.

– Відповідай! – гарчить мені у виріз блузки.

– Так, так, – зараз я ладна зізнатися у будь-чому.

– І що ти думаєш про мене тепер?

– Думаю, що ти щиро дбаєш про своїх близьких, і готовий на все заради них.

Відривається, вдивляється у вічі. Шукає сумніву? Але його немає. Я дійсно вважаю саме так. Адже Теодор насправді так вчиняє.

Очевидно, любов батьків, в якій зростав Тео до вісьми років, досі гріє його зсередини. І не лише його. Ці цілющі промінчики дотягуються до мене та моїх близьких.

– А ще ти дуже впертий. І з тобою краще не сперечатися, – згадую просто чарівну зміну в настрої брата.

– Саме так, – задоволено посміхається, переплітає наші пальці. Зачіпає обручку і підморгує. – Тож не витрачай сили на опір. Вони тобі знадобляться для чогось іншого.

– До речі, про силу… – наважуюсь підтримати його інтереси. – Мені хотілося б знову потренуватися з тобою.

– М? – піднімає брову.

– Ти ж часто займаєшся спортом?

– Саме сьогодні збирався розім'ятися.

– Чудово, можна мені з тобою?

– Хм… Ти хіба не втомилася? Якщо це тільки для того, щоб скласти мені компанію…

– Мені подобаються твої уроки. І я дійсно хочу впевнено володіти своїм тілом.

Спостерігаю, як гарна усмішка розходиться його губами. В очах спалахують гіпнотичні вогники.

– До-о-бре, кошеня, – тягне загадково. – Сама напросилася. Ідемо за формою, – повертає мене до наших номерів.

– Тільки… у мене плече ще трохи дає про себе знати, – нагадую, щоб остудити його дивний запал.

– Гарненько розімнемо твоє плече, не хвилюйся. Я займуся цим особисто.

Від його інтонацій у мене підкошуються ноги, всі почуття загострюються, а губи пересихають.

Ми ж зараз домовилися позайматись спортом, я нічого не переплутала?

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍ Сподобався роздiл? Чесна оцінка допоможе авторові у написанні книги. Анонімно