Олена Олексіївна Литовченко - Книга Застою. 1965–1976, Олена Олексіївна Литовченко

у кріслі за столом вмостився лисий чоловік, який заповнював довгу таблицю.

ЧОЛОВІК!

Отже…

– Скажіть, будьте ласкаві, чи це ви Сокуренко Ве-Ге?

– Сокуренко Володимир Гаврилович. Так, це я. А що?

Ну, отже, чоловік – не жінка! До того ж лисий. Отже все буде гаразд…

– Та нічого, просто я теж Володимир, тільки Вікторович. Медвідь Володимир Вікторович, от.

– Це добре, дуже радий це чути. Але я все ж таки не розумію, чого ви хочете, Володимире Вікторовичу?

– Поновитися на навчання я хочу.

– Ага-а-а, он воно що!.. В якій групі ви раніше навчалися?

– Я раніше не у вас на факультеті навчався, а в Києві.

– У Ки-и-иє-ві-і-і?

Якщо досі Володимир Гаврилович продовжував заповнювати таблицю, не припиняючи розмови, то тепер відсунув її й уважно подивився на візитера:

– Отже, ви раніше навчалися в Києві, там же навчання припинили, а тепер хочете поновитися, але у нас, у Львові? Я все вірно зрозумів?

– Так.

– Але чому?

– А у вас щодо мене має бути спеціальне розпорядження товариша міністра вищої і середньої спеціальної освіти СРСР.

– Щодо вас персонально?

– Так.

– Ціле розпорядження міністра?

– Так.

– Хм-м-м… Вибачте, зараз перевіримо.

Володимир Гаврилович зняв слухавку одного з трьох телефонних апаратів, що стояли перед ним на столі, й мовив у мікрофон:

– Там мало надійти розпорядження з союзного Міносвіти щодо такого товариша, як Медвідь Володимир… Перепрошую, як вас по батькові? – звернувся декан тепер уже до відвідувача.

– Вікторович я.

– Розпорядження щодо Медвідя Володимира Вікторовича. Отож дуже прошу, занесіть мені це розпорядження і загалом усі папери, які у нас є по цьому товаришеві. Будь ласка. Так, зараз – бо він тут переді мною сидить.

Хвилин на п’ять, доки невидимі люди шукали затребувані документи, декан повернувся до заповнення таблиці. Але потім жінка середніх років принесла розкритий конверт і ще якусь не надто товсту теку. Відклавши убік таблицю й подивившись на обкладинку теки, Сокуренко мовив здивовано:

– Це що, нам уже й вашу особову справу переслали? Не розумію, це нав’язування нам нового студента у вашій особі, чи що?.. Отакої!

– Ви папери почитайте, – мовила жінка і чомусь трохи позадкувала.

Кивком голови відпустивши її, декан заглибився у принесені документи. Однак чим далі вивчав їх, тим більше здивування проступало на його обличчі. Зрештою відклавши теку з конвертом, попросив:

– Так, давайте поговоримо, у такому разі. Розкажіть для початку, як усе це з вами сталося. Хоча б у загальних рисах.

– Від якого моменту розповідати?

– Від вашого виключення.

– Це несправедливо.

– Що саме?

– Те, що сталося.

– Ну так, природно! Що ви ще можете сказати…

– Це запитання?

– Ні, твердження. А втім, облишимо констатації. Розкажіть докладніше.

– Ну-у-у… нас просто засудили.

– Несправедливо?

– Авжеж несправедливо! Адже ми порядок підтримували.

– У патрулі?

– У наряді «Добровільної народної дружини». А цей…

– Нетудихатько?

– Так, неповнолітній недомірок Нетудихатько. Оце точно, що «не туди»!.. Туди його!..

– Володимире Вікторовичу, я би попросив вас!

– Гаразд. Цей неповнолітній Нетудихатько був п’янючий в устільку.

– Володимире Вікторовичу, я би повторно попросив…

– Гаразд, нехай не в устільку. Нехай просто п’янючий.

– Хто це визначив?

– Очільник комсомольської трійки ДНД.

– Володимире Вікторовичу, я перепрошую, але зараз не сталінські часи, а тому козиряти словечками на кшталт «трійка» не варто. Особливо в кабінеті декана юридичного факультету.

– А ви що, хіба вважаєте рішення всіх сталінських трійок незаконними?

«Ого! А такому пальця до рота не клади – по лікоть руку відкусить!» – подумав Сокуренко. Але вголос мовив:

– По-перше, молодий чоловіче, зараз запитую я, а не ви, оскільки це ви прагнете поновитися на навчання, а не я. По-друге, моя парафія наукових досліджень – це юридична деонтологія[165]. І я, між іншим, намагаюсь розробити основні вимоги до професійно-правових обов’язків юриста, що були б аналогічні вимогам щодо лікаря. Ваша ж поведінка… поведінка вашого наряду… А-а-а, та чого вже там – комсомольської трійки ДНД, якщо користуватися вашою термінологією, була вкрай неетичною.

– Але ж…

– Володимире Вікторовичу, давайте продовжимо!

– Ну що ж, давайте.

– То хто ж очолював наряд ДНД?

– Я очолював.

– Ага-а-а… Отже, це ви визначили, що неповнолітній громадянин Нетудихатько перебуває у нетверезому стані? І все це відбувалося…

– У Києві на вулиці Володимирській.

– Кгм-м-м… Ну, а ви хоч би перевірили, нетверезий він насправді чи?

– Авжеж перевірили!

– Яким чином?

– Запропонували цьому юному п’яничці без сторонньої допомоги опуститися на коліна, а потім самостійно підвестися.

– Що-о-о?

– А чого такого? Як на мене, прекрасний тест. П’яний цього не зможе.

– Не знаю, не знаю, – промимрив декан, уважно розглядаючи відвідувача, – я б із принципу відмовився ставати на коліна.

– То цей чортів п’яничка Нетудихатько відмовився також! – із запальним ентузіазмом підхопив Володя.

– І тоді?

– Тоді ми його провчили.

– Інакше кажучи, побили неповнолітнього хлопця до струсу мозку і поламаних ребер? – мовив через губу декан, зазирнувши до теки.

– Цей негідник відмовився підкорюватись вимогам влади.

– «Влада» – це хто, дозвольте поцікавитись?

– Влада – це ми, трійка ДНД.

– Дозвольте заперечити, що у кращому разі ви були добровільними помічниками влади. Бо справжня влада – це міліція, а ви – її добровільні помічники. Недарма ж дружина називається «добровільною»…

– Ні, в даному випадку ми повноцінно замінювали владу в особі міліції.

– Наскільки я бачу, суд із цим не погодився, – мовив Сокуренко, знов зазирнувши до теки. – Адже наскільки я бачу, народний суд Ленінського району міста Києва засудив кожного з дружинників за статтею сто два Кримінального кодексу УРСР до двох років позбавлення волі. І все це – за заподіяння неповнолітньому громадянину Нетудихатьку тілесних ушкоджень середньої тяжкості. Я все вірно зрозумів? Чи ви можете щось заперечити?

– Кажу ж вам, що то був несправедливий суд!

– На якій підставі ви це стверджуєте?

– Через відсутність результатів судово-медичної експертизи на наявність у крові цього малолітнього п’янички Нетудихатька слідів алкоголю.

– Перепрошую, але ж у першій судовій справі результати судмедекспертизи є, й вони негативні!

– А в другій судовій справі…

– Так-так, я бачу, що постановою Судової колегії з кримінальних справ Київського міського суду перше рішення було скасовано, справу повернуто на додаткове розслідування, а потім рішення перекваліфіковано на статтю сто шістдесят шість, частина друга – «Перевищення влади або службових повноважень». Однак якщо судити за датою, то друга судмедекспертиза проводилася через рік після побиття громадянина Нетудихатька.

– І що з того, що через рік?

– Та що це за експертиза така?

– Володимире Гавриловичу, не кричіть, будь ласка! – відвідувач криво всміхнувся, при цьому хижо вишкіривши зуби. – Ви ж бачите, що за статтею сто шістдесят шість, частина друга нам дали по шість місяців. Оскільки ж термін утримування в камері попереднього ув’язнення на той час уже перевищив півроку, нас усіх відпустили. А також