Валентин Лукіч Чемеріс - Рогнеда

що слугувала йому гребенем, допомагали душі вийти з тіла, що вмирало, допомагали, аби людина, що вже відходила в інший світ, довго не мучилась.

Так допомогли й душі князя Володимира залишити його тлінне тіло.

І ось на возі на полозах, з риданням, хай і обрядово-ритуальним, але ж зі справжніми сльозами і таким же плачем, повезли Володимира з Берестового до Києва.

І плач, як везли князя, далеко було чути і по всьому шляху випереджаючи процесію, летіла вістка: Володимира везуть у санях.

І всі знали: якщо в санях, то князь вже не в цьому світі – кістлява з косою вже урвала його життя. Як тепер Русі без Володимира жити? Сонце сходитиме й без нього, але Русі вже не буде так світло, як з ним.

І жінки, найняті супроводжувати небіжчика, плакальниці досвідчені, голосили-ридали, розриваючи до крові лиця, і весь народ на шляху плакав, вигукуючи щиро:

– Ой, на кого ж ти залишаєш нас, Володимире, Красне Сонечко наше?!. Сонечко, увечері зайшовши, вранці знову зійде і світлом своїм нас пеститиме, а ти вже ніколи більше не повернешся до нас, князю наш славний. Багато доріг ти пройшов, а тепер перед тобою остання доріженька прослалася. З Берестового до Києва – ой яка ж вона коротка. Хто ж тепер буде стояти за стольний, за Київ-град, за святу нашу Русь? Радуються воріженьки наші – втратили ми свого захисника, князя-богатиря Володимира Красне наше Сонце! Від Берестового до Києва, всього нам і лишилося разом з тобою побути…

З-за обрію хмара виткнулась, до Берестового дійшла, дощ полився. То, казали, самі небеса плакали за князем, за Володимиром, за Руссю, бо як же їй без князя, без Володимира тепер жити?

Берестове… Прадавнє княже село, що розташувалося неподалік Києво-Печерської лаври. Сьогодні – це Київ, колись – далека його околиця. Там у ті часи знаходився заміський палац великого князя Київського Володимира Святославича, який у його стінах завершив свої земні дні многотрудні, але такі величні, від яких і Русь стала великою.

Двоповерховий кам’яний палац князя оточували двори княжої челяді, про Берестове часто згадують літописці.

В наступні роки в Берестовому житимуть київські князі Ярослав Мудрий, Святослав Ярославич, Всеволод Ярославич і Володимир Мономах.

Року 1091-го княжий палац спалять половці, у 1113-му він буде відбудований, але до наших днів не збережеться. У другій половині XI ст. в Берестовому буде споруджена Спаса на Берестові церква.

А тоді, як помре перший насельник княжого палацу, то, за словами літописця, зійдуться «люди без числа». А ще «плакали за ним: бояри, яко про заступника країни, бідні ж – як про свого заступника. І поклали Володимира в мармуровий гріб і поховали його з плачем».

Поховають Володимира у Десятинній церкві, першій кам’яній церкві Київської Русі, що була споруджена давньоруськими і візантійськими майстрами в 989–996 роках.

5

Ярослав був не першим з Рюриковичів, хто виступив проти батька. Першим вийшов з покори і повстав проти батька у 1012 році небіж Святополк, який правив у Турові. Володимир упорався з ним легко і швидко – Святополка було ув’язнено. І на тому заколот його й скінчився. Володимир навіть особливої уваги на той інцидент не звернув – можливо, тому, що Святополк був нерідним та ще й нелюбим сином. Придушив Володимир змію розбрату в самому зародку і забув про нього. Але коли подібне лучилося з Ярославом і його улюбленець виступив від імені новгородських бояр проти нього, а отже, й проти єдності Київської Русі (Новгород після Києва – друге місто), Володимир зліг. Серце як пройнялося болем, так і не відпустило до самої його кончини. І пішов Володимир на той світ з образою на Ярослава, якого так любив і якому віщував славну долю на князівській стезі.

І Чорнобог Русі ожив – разом із своїми темними силами зла й неправди.

І миттєво на Русь прийшла міжусобиця – хоча вона ніколи Русі й не залишала, лише гамувалась на якийсь час, – почалася кривава боротьба між нащадками Володимира за владу.

Правда, якийсь час Ярослав не відав про смерть князя і не бажав йому загибелі, тож посилено готувався до відсічі київському війську, на той випадок, якщо воно з’явиться під стінами Новгорода. Тим часом найняті ним варяги безчинствували в місті – мало йому однієї напасті!

Ось як розповідає про те Нестор:

«Новгородці повстали й перебили варягів… І розгнівався Ярослав, і пішов до села Ракомо, сів там у дворі й послав до новгородців мовити (себто Ярослав, боячись бунту новгородців, своєчасно взяв ноги в руки й утік далеко за місто, зупинившись в якомусь селі. – В.Ч.): «Мені вже їх (варягів) не воскресити». І призвав до себе кращих мужів, котрі перебили варягів, і, обманувши їх, перебив їх також»…

Становище його було вкрай скрутним: він залишився без кращих своїх сил – варязьких воїнів і, крім усього, ще й став супротивником своїх підданих – новгородців. До Новгорода не смів, принаймні поки що, й потикатися. Ось тоді до нього й дійшла вістка про наглу смерть батька в далекому Києві.

Ярослав спішно повертається до Новгорода – навіть