Маргарет Мадзантіні - Не йди

сам повідпадає, а все, що залишиться, я повидаляю лазером. На голову я куплю тобі капелюшок, сотню капелюшків. До тебе приходитимуть твої друзі, ти здаватимешся їм смішною в цих бинтах. Вони заздритимуть тобі, що ти не ходитимеш у школу. Принесуть тобі магнітофон, щоб ти слухала музику просто в ліжку. Навіть сигарету принесуть. Її тобі принесе той малий, що ледве дістає тобі до плеча, той засранець із волоссям, заплетеним у сотні косичок. Він що, залицяється до тебе? Він мені подобається, його волосся мені теж подобається. Мені подобається все, що подобається тобі. А знаєш, я візьму напрокат ролики. Такі ж, як у тебе, чорні, із безліччю коліщат. Я хочу покататися з тобою по вуличках в екологічні неділі. Я хочу падати, хочу, щоб ти від цього сміялася. Із твоїх грудей долинає дивний стогін. Я підключу тебе знову до апарата штучного дихання, не рухайся. А ти рухаєшся й стискаєш мою руку.

– Ти мене чуєш? Якщо чуєш, розплющ очі, сонечко. Це я, твій та-ат.

І ти їх розплющуєш. У тебе це виходить без усякого напруження, неначе це для тебе зовсім просто. Спочатку з’являються білки, потім зіниці, і ти дивишся на мене.

Підходить Ада й стає в мене за спиною.

– Що сталося? – Можливо, вона не помітила, що кричала.

Я не відводжу від тебе очей, усе всміхаюся тобі крізь сльози.

– Вона реагує, – відповів я, – вона мені палець стиснула.

– Але це міг бути просто хапальний рефлекс…

– Ні, вона також розплющила очі.

Альфредо переодягнувся, умився й причесався. Він схожий на спортсмена, який щойно переміг у змаганні. Він навіть перевзувся, щоб виходити на вулицю, але на черевиках у нього бахили.

– Внутрішньочерепний тиск, гостра анемія, зупинка серця… Відверто кажучи, я навіть і не думав.

– Я розумію.

– Але я не втрачав надії.

– От і добре, що не втрачав.

Він схиляється над тобою, плескає тобі по щоці, перевіряє твої реакції. Ти ще раз розплющуєш очі. І тепер мені здається, що я впізнав твій погляд, такий смішливий і байдужий. Альфредо переглянув ліки, прописані у твоїй медичній картці, краще було б ще дати тобі знеболювального, на першу добу тобі потрібен спокій. Потім він різко виходить, не сказавши нікому до побачення, такий уже в нього характер. Він знову повернеться до свого відлюдницького способу життя, у свою квартиру, де порядкує слуга-філіппінець, коли його немає вдома. Його колеги-реаніматологи не звертають уваги на те, що він пішов, вони зараз оточили журнал чергувань і обговорюють свої зміни. Лише Ада проводжає його очима й усміхається йому. Це була не його зміна, але він усе ж таки повернувся, щоб зробити тобі операцію. Можливо, він це зробив тому, що його про це попросила саме вона.

А ось я вже бачу твою маму за склом. Її пальто, її сумочку, її обличчя. Це твоя мама, яка на дух не виносить лікарні, не знає, що в них є, яка ніколи не заходила в реанімаційне відділення. Білу поліетиленову занавіску трохи відсунули з одного боку, і там вона стала й дивиться на тебе. Можливо, вона там уже деякий час. Я повернув голову й побачив її, зовсім випадково, може, думав, що там була санітарка. Вона стоїть, низенька, непричесана й постаріла. І знаєш, хто це, Анджело? Знаєш, хто це, з обличчям бабусі? Це мати, що дивиться крізь скло дитячого відділення. Саме так. Мати в халаті зі зболеними від молока грудьми дивиться на свою новонароджену дитину, на свою червону мавпочку. Очі в неї людини з обвислим і спорожнілим черевом, яка шпигує за плоттю, що вийшла з неї. Вона не сумна, а просто не може збагнути того, що відбувається. Вона не заходить, а так і стоїть коло завіси. Я підводжуся й підходжу до неї. Притискаю її до себе, а вона все ще дрижить. Від неї пахне домом у цій пустелі із запахом аміаку.

– Як вона?

– Слава Богу, жива.

Я допомагаю їй одягнути халат, маску, бахили на черевики й паперову шапочку. Вона нахиляється над тобою й уже дивиться зблизька. Дивиться на бинти, на електроди, підключені до твоїх грудей, трубки, що вставлені тобі в ніс, у вени, на катетер.

– Можна мені доторкнутися до неї?

– Звичайно, можна.

Проте спершу тебе торкається її сльоза, яка падає тобі на груди, Ельза зупиняє її пальцем.

– А їй не холодно так лежати зовсім без одягу?

– Тут постійно підтримують відповідну температуру.

– І вона її відчуває?

– Авжеж.

– Вона не в комі?

– Ні, просто їй зробили знеболювальну ін’єкцію. Це фармакологічна кома.

Вона киває з відкритим ротом:

– А… ось воно що…

Я знову притискаю її до себе. Вона якась маленька і скривлена. Доля проїхалася по ній, немов бульдозер.

– Увесь політ я сподівалася, що літак розіб’ється. Я не хотіла побачити її мертвою.

Після цього вона вже нічого не говорила.

Тепер вона сидить поряд із тобою. Вона трішки заспокоїлася, уже не така перелякана, не така спантеличена, немов медуза, що дрижить на місці. Може, тому, що між вами тепер знову навколоплідні води. Я це відчуваю, ви немов пливете одна до одної в мовчанні. Цієї ночі її