Інна Роміч - Любов у спадок

пенні! Їй потрібно в Едінбург. Там часто бувають кораблі англійських і французьких торговців, яких не обходять війни між їхніми країнами. Вони купують у шотландців вовну та везуть її у Фландрію, дорогою навідуючи англійські порти, щоб набрати води й продовольства.

Дівчина обхопила себе руками за плечі та спробувала зміркувати, скільки ж миль до Едінбурга. Це найпожвавленіший порт Шотландії, розташований, як вона знала, на північний схід від Бархеда. Здається, дядечко Дункан казав колись, що до нього миль із сорок…[45] Але це рівним шляхом, а цими схилами й усі п'ятдесят буде.

Еріка зажурилася. Якщо намагатися йти швидко, є шанс дістатися до Едінбурга днів за п'ять. Але вона зовсім не знає дороги! Звичайно ж, найкраще було б вийти на тракт і попроситися на чийсь візок, який прямує до столиці, але це дуже небезпечно. Адже саме на шляхах її шукатимуть у першу чергу. Вона зовсім засумувала. Що ж робити? Гаразд, годі мучити себе сумнівами. Для початку потрібно спробувати дійти до Карноута й переправитися через Клайд, інакше її шлях подовжиться ще на день-два. А там видно буде.

Вона змусила себе підвестися, похитуючись, побрела й далі навмання. Уже розвиднілося настільки, що можна було розгледіти окремі дерева. Праворуч від неї гребенем пагорба звивалася ледь помітна стежка. Еріка зраділа їй, мов рідній. Хоч трохи легше стало йти.

У лісі почали прокидатися птахи, й незабаром під склепінням із густого гілля залунали їхні переливчасті співи. Дівчина швидко спускалася стежиною, поки не долинув до неї знайомий плюскіт. Вона з радісним кличем кинулася на цей жаданий звук. Внизу, в розпадині між двох схилів протікав широкий струмок. Чіпляючись руками за чагарник, Еріка прудко збігла до води. З тихим стогоном занурила свої змучені ноги в прозорий потік. Крижана вода обпалила стопи, вони миттєво почервоніли від холоду.

— Бр-р-р!!

Авжеж, купатися в такій водичці — неабияке задоволення. Втім, вибирати не було з чого. Дівчина з насолодою вмилася, набрала в груди якомога більше повітря й сміливо кинулася в крижану воду. У струмка була скажена течія, вона й оком змигнути не встигла, як увесь бруд із неї було змито.

Вона коротко скрикнула, вискакуючи на берег, почала пританцьовувати, вицокуючи зубами. Треба розвести вогонь, інакше зовсім змерзне… Еріка швидко назбирала сухих сучків, висікла іскру кресалом. За якийсь час у затишній місцині біля неширокого плеса палало багаття, а на довгій гілці біля вогню сушилася випрана сукня. Тепер можна й попоїсти. Корж, якого вона завбачливо не з'їла за вечерею, було витягнуто з ганчірки та з'їдено за якісь кілька митей. Трапезу вона запила крижаною водою і щасливо заплющила очі, притулилася до шорсткого стовбура. Її розморило на сонечку, хилило в сон. Що ж, поки все складається просто чудово. Поки висохне сукня, вона трішки подрімає, а по тому вирушить далі.

Крізь дрімоту вітрець доніс до неї якийсь сторонній звук. Еріка підняла голову й прислухалася. Це був далекий гавкіт собак.

Розділ 12

Селище виявилося зовсім невеличким. У маленькій долині скупчився десяток убогих, вкритих дерном халупок. Стіна з каменю, що відокремлювала селище від малесенької луки, на якій розливався, очевидно, той самий струмок, що в ньому вона купалася, дрібні клапті обробленої землі… З діри в даху найближчого будиночка підіймався кволий стовпчик диму. Усе мало доволі безпечний вигляд. Еріка вже зовсім була набралася сміливості, щоб постукати в двері саме цієї хатинки край шляху… А що, як Дуглас уже побував тут? Тоді її негайно схоплять! Якесь шосте почуття змусило її не виходити відразу зі своєї схованки. Вона обережно пішла вздовж стежки, ховаючись у заростях. Дивно, але складалося враження, що село вимерло. Жодної людини на вулиці, не чути голосів… Хоча ні, якийсь гамір таки чується звіддаля.

Вона вже минула околицю дивного поселення, як раптово просто за поворотом їй відкрилася несподівана картина. На квітучій луці було розгорнуто барвистий намет, який складався, здається, з самих латок, а навколо юрмилося безліч люду. Трохи віддалік стояв візок, поряд із ним двоє коней мирно щипали травичку.

З першого погляду на цю юрбу вона зрозуміла, куди поділися всі мешканці «вимерлого» села. Старі, жінки, діти збилися в галасливе коло, в середині якого кумедно рухалася якась людина. Вона то стрибала на руках, мов жаба, то ставала на голову, то переверталася в повітрі, крутила ризиковане сальто. З кожним новим вивертом глядачі радісно скрикували, ляпаючи в долоні. Ще двоє строкато вбраних фіглярів виробляли різні штуки. Один з них, зовсім хлопчик, дудів у ріжок, видобуваючи з нього пронизливі звуки, а другий підкидав і ловив великі гусячі яйця. Ще трохи віддалік малий товстенький чоловічок розіклав просто на землі свій нехитрий крам.

Мандрівні артисти! Яким вітром їх занесло сюди, в цей негостинний край? Втім, таких циган[46] можна було зустріти в будь-якому місці. У них в Тейнделі такі теж бували — щоправда, досить рідко. Коли ходила Чорна Смерть, їхні строкато розфарбовані візки зникли, але тепер ось знову з'явилися на шляхах. Цигани кочували від містечка до містечка, даючи вистави, потроху торгували, а іноді могли й украсти що-небудь. Їх охоче приймали, особливо в далеких поселеннях, де не бувало ніяких розваг. Від цих бурлак завжди можна було довідатися про новини, які іноді доходили до такої глушини лише за рік-два.

Здається, їй нарешті поталанило. Артисти знають усі шляхи, а вже до такого великого міста, як Едінбург, і поготів. А що, як набратися сміливості й підійти до них просто зараз? Еріка подумала й визнала цю думку слушною. У юрбі глядачів