Володимир Нефф - Перстень Борджіа

Австрії по–французьки називають так само, і яке, як і всі більші поселення в цій частині Франції мало виразні сліди давньої Римської імперії, себто розкішний храм із часів імператора Августа й амфітеатр на узбіччі гори Піпет.

Але Петр не дивився на ці чудові античні споруди, помічаючи недоліки сучасного містобудування, зокрема пошкоджені міські мури праворуч від південної брами, які саме перебудовували, в одному місці розвалені риштованням.

«Отут і прослизну, — подумав Петр. — Осюди й чкурну, і ніякий дідько мене не впіймає».

«Червона корчма» на вулиці Шевців, де капітан де Тревіль замовив для свого загону вечерю, була старою сільською халабудою, із просторим першим поверхом і кількома комірчинами на другому, розтиканими під широким і розлогим дахом. Вона стояла серед подвір’я, оточеного високим муром й заставленого господарськими будівлями.

Маючи під доглядом в’язня, а в першу чергу тому, щоб при вечері не заважали сторонні роззяви, капітан де Тревіль, шанувальник доброго столу й міцного вина, найняв для себе і своїх кадетів усю «Червону корчму» і вчинив безумовно добре, бо зовнішня непривабливість щедро винагороджувалася привітністю зали з довгим, чисто вишкрябаним липовим столом, круглою люстрою з палаючими свічками, потріскуванням вогню в коминку і привабливою корчмаркою з округлими материнськими грудьми й круглими сідницями, що спокушали поплескати по них, і з чистими вустами на привітному повному обличчі. Вона постійно кудись бігала — одне слово, une boule de suif, лойова кулька, як весело назвав її один з кадетів, випереджаючи цим назву одного чудового оповідання, яке мало бути написане через двісті п’ятдесят років. Чоловік кульки, майстер Ляванші, був шеф–кухарем принца Генріха II де Конде, доки п’ятнадцять років тому не пішов у прийми до «Червоної корчми». Він чемно привітав капітана де Тревіля і його загін, стоячи біля головних воріт із високою білою шапкою на голові, котра йому — як не дивно, бо завжди символізувала найматеріальніше з усіх людських занять, — надавала духовного вигляду. Оскільки у В’єні мало хто міг гідно оцінити його кулінарські здібності, майстер Ляванші щиро радів таким шляхетним, освіченим і делікатним гостям, як пани мушкетери з Парижа, тому прийняв їх з величезною шаною і втіхою.

І незабаром чудова вечеря, що її запивали чудовим ланге–докським червоним, яке гожа корчмарка ледь устигала носити цовними глеками з льоху, так захопила кадетів, що вони забули про всі незгоди й неприємні дискусії зі своїм в’язнем дорогою з Валанса до В’єна, більш того, почали виголошувати тости за здоров’я короля Людсгвіка XIII й єпископа де Рішельє, за славу Франції та погибель Англії, Іспанії й Австрії, за крах Габсбургів, дбайливо уникаючи при цьому називати ім’я королеви–регентки. Капітан де Тревіль удавав, що не помічає цього faux–pas[35], і добродушно усміхався, стежачи за забавою своїх веселих хлопців, і осмикнув їх лише тоді, коли ті почали пити за смерть кардинала Гамбаріні й за здоров’я свого в’язня, пана П’єра Кюкана де Кюкан.

На дзвіниці храму саме пробило дев’яту, коли гожа корчмарка несподівано зникла і її замінив якийсь слуга чи наймит, якого ніхто з гостей досі не бачив.

— Патронка (на нашій мові це те саме, що господиня) мусила швиденько піти до своєї невістки, якій саме приспіла важка годинонька, — пояснив він з іспанським акцентом, коли засмучені кадети запитали, куди поділась їхня Кулька. — Але, — додав він, ввічливо усміхаючись, — я обслужу панів так само добре.

— Останній глечик перед сном, — наказав капітан де Тревіль.

Після останнього глека був іще один останній, а далі врешті найостанніший. І Петр, який пив найстриманіше, бо для втечі хотів зберегти ясну голову, помітив, що мушкетери включно з паном де Тревілем, особливо після відходу гожої корчмарки, чарівна присутність якої розпалювала в них балакучість і дотеп, нестримно ціпеніють, повільніша–ють і дурнішають, а їхні обличчя застилає все густіша запона тупості. Та при цьому, хоча з останніх глеків, принесених слугою–іспанцем, він випив рівно стільки, щоб не викликати підозри в потаємних намірах, він і сам відчув, що його очі склепляє тяжка, паморочна, дитинна сонливість.

Зусиллям волі він відігнав дрімоту і вже хотів був крикнути своїм молодим приятелям — бо, хоча й був їхнім в’язнем, ворогів у них не вбачав, — щоб перестали пити, бо до вина щось домішано, але вистачило йому лише поглянути на пана де Тревіля, щоб зрозуміти — вже пізно. Капітан мушкетерів, голосно сопучи широко роззявленим ротом із безсило відвислим підборіддям, саме нестримно сповзав під стіл, а його кадети поводилися нітрохи не краще; той спав, той саме засинав, той уже лежав на підлозі, той зсувався туди ж, той сидів мов соляний стовп, облитий вином, яке саме ніс до уст, коли в нього заніміла рука, тут, обнявшися, хропіти двоє; а слуга–іспанець, склавши руки на грудях, з усмішкою споглядав цю негідну картину.

Опанувавши себе, бадьорий Петр зметикував, що йому найкраще вдавати, ніби і він зморений отруєним вином, отож, під уважним поглядом втуплених у нього темних очей слуги, він наслідував приклад капітана, п’ядь за п’яддю сповзаючи зі стільця, відкривши рота й похнюпивши голову.

Коли Петр зник під столом, іспанський слуга чи найманий убивця, бо ким іще міг бути цей негідник, крутнувся на п’ятах і вийшов із зали.

«А тепер не заснути, не заснути, бо прокинуся з відтятою головою», — думав Петр, силоміць розплющуючи очі, а сам мацав рукою між ногами й безвладними тілами сонних мушкетерів. Він чудово розумів, що це ще один підлий хід невтомного Маріо Паккйоне, який не перестав особисто добиватися Петрової смерті, навіть коли того ув’язнили й везли до Бастілії. Патер Жозеф чудово зрозумів його ситуацію, коли сказав, що тепер ідеться лише про те, хто знищить Петра першим, Паккйоне чи Гамбаріні; і Паккйоне хотів за всяку ціну бути першим, бо він потребував Петрової голови, аби показати її папі як доказ, що Петра справді вже немає в живих.

Шалене калатання його серця глушило сопіння і хропіння мушкетерів і потріскування вогню, що пригасав у коминку, коли Петр, ховаючись під кришкою столу від очей, що могли б стежити за ним крізь вікно, поповз навколішках до місця пана де Тревіля, який