Майкл Маршалл Сміт - Непрохані

Було важко не згадувати про той вечір, коли я вже опинився тут, і про інші вечори — хороші й погані. Я повільно спустився по Ашленд-гілл до набережної Оушен-Фронт, проминув готель «Шаттерз», пройшов під довгою естакадою, що з’єднує пірс з Оушен-авеню, потім рушив бетонною доріжкою понад пляжем. Будинки на піску в цьому районі — найстаріші в місті. Вони завжди здавалися мені дивними, ці недоречні псевдо-англійські маєтки на пляжі, сховані в тіні прибережних стрімчаків, ніби чортенята на грудях сплячого велетня. На пірсі ввімкнули ліхтарі. Я дістав телефон і набрав Емі.

— Привіт! — сказала вона. — Вибач, що мовчу. Затрималася у Наталі, тільки тепер вийшла. Ти ж її знаєш… — (Я не коментував). — Як там справи вдома? Впорався з опаленням?

— Я не в Бірч-Кросинг, — сказав я.

— О?

— Я в Санта-Моніці. Прилетів сьогодні вдень.

Повисла пауза.

— І навіщо ти це зробив?

— А ти як думаєш?

— Гадки не маю. Якийсь ідіотизм, як на мене.

— Я не бачив тебе вже цілий тиждень. Подумав, що було б добре побачитися. Піти разом у якісь старі добрі місця.

— Любий, це дуже мила ідея, але в мене повно, просто повно роботи. Треба купу всього розібрати перед завтрашньою нарадою.

— Чхати я хотів на ту роботу, — відповів я. — Я твій чоловік. Я тут, у місті. Приїжджай. Давай хоч кави вип’ємо.

— Де?

— Ти знаєш, де.

Вона розсміялася.

— Ні, не знаю. Я думок не читаю.

— Тож вибери місце сама, — відповів я. — І приїжджай якнайшвидше.

— Ти справді не скажеш, де на мене чекаєш?

— Ти сама маєш обрати. І приїхати.

— Джеку, це ідіотська гра.

— Ні,— твердо відповів я. — Не ідіотська.

Гурти туристів блукали пірсом у надвечірньому світлі, заходили до сувенірних крамничок й виходили з них, підозріло вивчали ресторанні меню. Я зіперся на огорожу, чекаючи, а вузол у мене в шлунку стискався дедалі тугіше. За двадцять п’ять хвилин я побачив жінку, яка прямувала бетонною рампою. Ось вона наближається, ось іде через натовп до чіткої мети. Їй десь тридцять п’ять, та видається вона молодшою, а вдягнена дуже елегантно. Не озирається ні праворуч, ані ліворуч — очі зосереджені на тому, до чого вона прямує. В руці вона тримає предмет настільки недоречний, що вся картинка раптом здається несправжньою. До мене доходить, що я все неправильно зрозумів.

Я дозволив їй пройти повз мене, потім піднявся і рушив слідом.

Коли я наблизився, вже вона стояла, зіпершись на огорожу і дивлячись на воду. Ліхтар заливав її обличчя жовтим світлом. Навколо були люди, але небагато — ми опинилися поза зоною ресторанів і крамничок, так далеко від землі, наскільки можна. Зазвичай люди доходять сюди тільки для того, щоб кивнути морю і попрямувати назад, туди, де можна купити сувеніри.

Емі озирнулася.

— Таки знайшов мене. Ти молодець.

Вигляд вона мала дивний. Була наче вищою, зібранішою. Ніби вона пройшла процес редагування і стала версією Емі 1.1 — не проконсультувавшись зі мною.

— He те щоб, — озвався я. — Просто це було єдине логічне місце.

— Саме так. То де твоя маска й шпага?

— Я просто хотів пересвідчитися, що ти пам’ятаєш.

Вона закотила очі.

— Ох, Джеку. Тут відбулося наше перше побачення. Просто на цьому місці ти зробив мені пропозицію. Ми… та ти сам знаєш. Як же я забуду?

— Добре, — кивнув я, почуваючись сумно та втомлено, вже нездатний пригадати, навіщо я те все затіяв. Зіперся на огорожу поряд з нею.

— То що трапилося? — спитала вона. — Мені приємно тебе бачити, але в мене сила-силенна справ. Треба дотримуватися обіцянок. Працювати.

Я похитав головою.

— До чого це ти?

— Немає в тебе справ. Немає роботи.

— Ти про що?

— Перш ніж вилетіти сюди, я дзвонив до тебе в офіс.

Вона різко випросталася.

— Любий, припиняй набридати моїм колегам. Це виглядає, знаєш, не дуже…

— Завтра не буде ніякої наради.

Вона характерним даєрівським жестом схилила голову набік. Я просто бачив, як вона обдумує подальші дії. Врешті-решт вона кивнула.

— Саме так.

Ось воно. Так, я тобі збрехала. Я ніби відчув удар холодного вітру у спину, хоча вечір був теплий і тихий.

— То що ти тут робиш?

— Приїхала до Наталі.

— Ні, якщо вірити їй. Вона сказала, що ти зазирнула на хвильку і що вона й не зрозуміла навіщо.

Переді мною був стрімчак, я добре бачив його край — і крок за кроком наближався до того краю.

— Ти її що — допитував? Ого! Шкода, що ти не практикував ті таланти, коли був полісменом, Джеку.

— Я ніколи не хотів у детективи. Ти ж знаєш.

— А тепер захотів? Коли стало запізно?