Марк Твен - Пригоди Гекльберрі Фінна

4. Тут, без сім’ї та друзів, після тридцяти семи років скорботного ув’язнення, помер благородний незнайомець, позашлюбний син Людовіка XIV».

Голос Тома тремтів, коли він читав нам ці написи, він ледве не плакав. Потім він ніяк не міг вирішити, який напис вибрати для Джима, — дуже вже вони були гарні; і зрештою вирішив, що Джим мусить нашкрябати всі. Джим сказав, що тоді йому цілий рік доведеться морочитись — дряпати стільки нісенітниць цвяхом на колоді, а він ще й літери писати не вміє. Але Том заспокоїв його, сказав, що сам йому намітить контури напису, і тоді йому нічого не треба буде робити — просто обведе літери, та й по всьому. Потім він помовчав трохи і каже:

— Ні, я так подумав, що колода нам не підходить: у в’язницях не буває дерев’яних стін. Треба видовбувати надпис на камені. Що ж, знайдемо і камінь.

Джим сказав, що камінь — це ще навіть гірше, ніж колода, бо доведеться витратити силу-силенну часу, щоб це видовбати! Мовляв, так він ніколи не вийде на волю. Том сказав, що я йому буду допомагати, і підійшов подивитись, як у нас просувається справа з перами. Дуже це була марудна і гидка робота, така морока! І руки в мене ніяк не заживали після пухирів, і справа просувалася повільно, тому Том сказав:

— Я знаю, як це залагодити. Нам все одно потрібен камінь для герба і для скорботних написів, ось ми і вб’ємо двох зайців одним каменем. Біля лісопилки лежить величезне жорно, ми його притягнемо сюди, видовбаємо на ньому все, що треба, а заодно будемо відточувати на ньому пера і пилку теж.

Думка була непогана, та й жорно саме по собі теж нічого, і ми вирішили, що якось викрутимось. Ще й північ не настала, як ми пішли на лісопилку, а Джима посадили працювати. Ми поцупили це жорно і покотили додому, але ніяк не могли дати йому ради! Як не старались, а жорно все валилося набік і нас ледве не придавило. Том сказав, що когось одного точно придавить цим жорном, доки докотимо його додому. Ще тільки півдороги протягли його, а вже зовсім знесилились — піт котиться градом. Бачимо, що нічого у нас не виходить, — довелося іти по Джима. Він підняв своє ліжко, зняв із ніжки ланцюг, обмотав його навколо шиї, потім ми вилізли через підкоп до прибудови, а там ми з Джимом навалились на жорно і покотили його, як пір’їнку, а Том командував. Командувати він був мастак, куди там іншим хлопчакам! Та й взагалі, він завжди добре знав, що і як треба робити.

Дірку ми прокопали велику, але все ж жорно в неї не пролазило. Тоді Джим узяв мотику і вмить її розширив. Том нашкрябав на жорні цвяхом написи і посадив Джима за роботу — із цвяхом замість зубила та залізним болтом замість молотка (болт ми знайшли серед мотлоху в прибудові). В’язневі було велено довбати жорно, доки не догорить свічка, а тоді вже лягати спати, але спочатку заховати жорно під матрац і спати на ньому. Потім ми допомогли йому надягнути ланцюг назад на ніжку ліжка й самі теж вирішили піти поспати. Раптом Том щось пригадав і запитує:

— Джиме, а павуки у тебе тут є?

— Ні, сер! Слава Богу, нема, містере Том.

— Ну, добре, ми тобі десь знайдемо.

— Та Господь із вами, нащо вони мені? Я їх боюсь до смерті. Як на мене, то краще вже гримучі змії.

Том задумався на хвильку, а тоді й каже:

— Гарна думка! По-моєму, колись так і робили. Ну, звісно, робили. Ні, це ти здорово придумав! А де ти її триматимеш?

— Кого — її, містере Том?

— Змію гримучу.

— Господи помилуй, містере Том! Та якщо сюди заповзе гримуча змія, я втечу або проб’ю головою оцю от стінку!

— Не кажи так, Джиме, ти до неї звикнеш, а там і боятися перестанеш. Ти її приручи.

— Приручи?!

— А що тут важкого? Кожна тварина любить ласку, і навіть не подумає кусати людину, яка до неї добре ставиться. У всіх книжках про це пишуть. Ти тільки спробуй, я ж тебе про більше не прошу, — спробуй днів зо два чи три. Ти її зможеш так приручити, що вона незабаром тебе полюбить, буде спати з тобою й ні на мить з тобою не розстанеться: буде обкручуватись навколо твоєї шиї і запихати свою голову тобі до рота.

— О, не кажіть такого, містере Том, заради Бога! Чути не можу! Це що ж, вона мені до рота голову засуне? От спасибі їй за це! Цього тільки не вистачало! Ні, вона довго чекатиме, щоб я її про це попросив. І спати з нею я теж не буду.

— Джиме, не вередуй! В’язень мусить мати приручених тварин, а якщо гримучої змії ще ні в кого не було, то тим більше честі для тебе, ти перший її приручиш — кращого способу прославитись і не придумати!

— Ні, містере Том, не хочу я такої слави. Вкусить мене змія за підборіддя, то нащо тоді та слава! Ні, сер, такого я собі не бажаю.

— Та ну тебе, невже ти хоча б спробувати не хочеш? Ти тільки спробуй, а не вийде, то й покинеш.

— А поки я буду пробувати, змія мене вкусить, і тоді вже пізно буде. Містере Том, я на все згоден, якщо треба, що завгодно зроблю. Але якщо ви з Геком притягнете сюди гримучу змію, щоб я її приручав, то я звідси втечу, щоб ви і не сумнівались!

— Ну добре вже, добре, якщо ти такий упертюх. Ми тобі дістанемо вужів, а ти прив’яжеш їм ґудзики на хвости, наче це гримучі змії, — згодиться й так, думаю.

— Ну, це ще куди не йшло, містере Том, хоча, скажу вам по правді, вони мені тут не дуже-то й потрібні. От не думав я, що бути в’язнем — це такий клопіт.

— Аякже, так завжди і буває, якщо все робити за правилами… Пацюки тут у тебе є?

— Ні, сер, жодного не бачив.

— Тоді ми тобі роздобудемо пацюків.

— Навіщо, містере Том? Мені пацюків не треба! Гіршого, ніж пацюки, на світі не знайдеш: нема від них спокою, так і бігають по всьому тілу, за ноги кусають, коли спати хочеться, і взагалі!.. Ні, сер, краще вже напустіть мені вужів, якщо без цього ніяк не обійтись, а пацюків ніяких не треба, виздихали б вони!

— Ні, Джиме, без пацюків тобі