Гюстав Флобер - Виховання почуттів

ковпаку й плетеній кофтині, оперезаний патронташем, сварився з жінкою в мадрасовій хустині. Вона умовляла його:

— Та вернися ж! Вернись!

— Одчепись! — відповідав чоловік. — Можеш і сама постерегти браму. Правда ж? Я вас питаю, громадянине. Я завсігди виконував свій обов'язок — і тисяча вісімсот тридцятого, і тридцять другого, і тридцять четвертого, і тридцять дев'ятого! Сьогодні б'ються! Я повинен битись!.. Забирайся геть!

І воротарка нарешті поступилася перед докорами чоловіка, якого підтримав національний гвардієць, що стояв біля них, — сорокалітній солдат із добродушним лицем, обрамленим білявою бородою. Він наладновував рушницю, стріляв, весь час розмовляючи з Фредеріком, незворушний серед бунту, неначе той садівник серед своїх дерев. Біля нього шастав якийсь підліток у фартусі з грубого полотна, придобрюючись, щоб дістати патронів і пустити в добре діло свою рушницю, чудовий мисливський карабін, якого йому подарував «один пан».

— Візьми у мене за плечима, — сказав йому солдат, — та ховайся, а то ще вб'ють.

Барабани били наступ. Лунали пронизливі вигуки, переможне «ура». Натовп гойдався, нуртував. Фредерік, попавши в саму тисняву, не міг ворухнутися, захоплений цим видовищем і вельми вдоволений. Поранені, що падали, трупи, що лежали на землі, не були схожі на справжніх поранених, на справжні трупи. Йому здавалося, що він дивиться спектакль.

Здіймаючись над головами, показався верхи на білому коні під оксамитовим сідлом старий у чорному фраку. В одній руці він тримав зелену гілку, в другій якийсь папірець і вперто ним розмахував. Кінець кінцем, утративши надію, що його хто-небудь почує, поїхав геть.

Загін піхоти зник, і муніципальна гвардія сама тепер захищала дільницю. Цілий потік сміливців ринув на ґанок; їх перестріляли, надійшли інші; двері, в які били залізними шворнями, гули; муніципальна гвардія не здавалась. Тоді до муру підкотили коляску, набиту сіном; вона запалала, немов велетенський смолоскип. Понаносили хворосту, соломи, барило спирту. Вогонь ковзнув догори по кам'яному муру, весь будинок оповився димом, і широкі язики полум'я з гуготінням вихопились над перилами тераси, над дахом. Другий поверх Пале-Рояля був повнісінький національних гвардійців. Зі всіх вікон, що виходили на майдан, розлягалися постріли; свистіли кулі; вода била струменями з пробитого басейну, мішалася з кров'ю й розливалася калюжами; ноги ковзали в болоті, чіпляючись за одяг, ківери, зброю; Фредерік наступив на щось м'яке; це була рука сержанта в сірій шинелі, що лежав, уткнувшись лицем у риштак. Дедалі прибували юрми народу, тиснучи на тих, що билися попереду. Постріли ряснішали. Винарні були повідчинювані; туди час од часу заходили викурити люльку, випити кухоль пива і знову верталися битись. Десь завив пес, одбившись від хазяїна. Це викликало регіт.

Фредерік заточився — йому на плече з хрипінням упав якийсь чоловік, поранений кулею в бік. Той постріл, націлений, може, у нього, розлютив Фредеріка, і він кинувся вперед, але національний гвардієць зупинив його:

— Не ризикуйте даремно! Король утік. Ну, якщо не вірите, ідіть подивіться!

Це запевнення вгамувало Фредеріка. Майдан Каруселі виглядав спокійно. На ньому, як завжди, мирно височів Отель де Нант, а будинки за ним, Луврська баня, яка видніла навпроти, довга дерев'яна галерея, що тягнулася праворуч, і пустир, що простирався аж до яток вуличних крамарів, — усе тонуло в сірому серпанку, де далекий гомін, здавалося, мішався з туманом; а на другому кінці майдану яскраве сонячне проміння, пробиваючись крізь розриви хмар, освітлювало фасад Тюїльрі, білими плямами виділяючи його вікна. Біля Тріумфальної брами лежав кінський труп. По той бік решітки стояли групи по п'ять-шість чоловік і розмовляли. Двері в палац були відчинені; слуги, стоячи на порозі, пропускали всіх.

На нижньому поверсі, в малому залі, були приготовлені філіжанки кави з молоком. Кілька роззяв порозсідалися тут і жартували, інші стовбичили, між ними і якийсь візник. Він обома руками вхопив вазочку із цукровою пудрою, занепокоєно озирнувся на всі боки і став жадібно їсти цукор, глибоко засовуючи в нього носа. Внизу головних сходів якийсь чоловік розписувався в журналі. Фредерік упізнав його по спині.

— На тобі! Юссоне!

— Авжеж, — відповів той. — Представляюся до двору. Он яка комедія! Скажи?

— Чи не піднятися нам нагору?

Вони ввійшли в Маршальську залу. Портрети славетних мужів були повністю збережені, крім портрета Бюжо, якому проткнули живота. Всі вони стояли, поспиравшись на шаблі на тлі гармат, у грізних позах, що ніяк не пасували до нинішніх обставин. На великому стінному годиннику вибило двадцять хвилин на другу.

Раптом гримнула «Марсельєза». Юссоне і Фредерік схилилися через перила. То співав народ. Юрба ринула східцями вгору, зливаючи в запаморочливий потік непокриті голови, каски, червоні ковпаки, багнети й плечі, — і цей потік був такий невтримний, що самі люди зникали в його бурхливих хвилях, які без кінця-краю ринули все вище з протяжливим ревом, немов ріка, гнана шаленим припливом у пору рівнодення. Нагорі юрба розсіялася, і спів обірвався.

Чулося лише тупотіння черевиків, що мішалося з відгомоном людських голосів. Юрма, тепер цілком сумирна, вдовольнялася тільки самим спогляданням. Щоправда, коли-не-коли чийсь лікоть, якому було занадто тісно, вибивав шибу, або летіла зі столу на підлогу ваза чи статуетка. Дерев'яні панелі тріщали. Обличчя у всіх почервоніли, по них рясними краплинами котився піт. Юссоне зауважив:

— А від героїв не надто тхне ароматом!

— Ет, ви тільки дратуєте! — відповів Фредерік.

Юрба тиснула на них, і вони перейшли до другої кімнати, де під стелею був розкинутий балдахін із червоного оксамиту. Внизу, на троні, сидів чорнобородий пролетар у розстебнутій сорочці; лице в нього було веселе й безглузде, як у китайського болванчика. На поміст видиралися й інші, охочі посидіти й собі на троні.

— Чистий тобі міф! — мовив Юссоне. — Ось він, народ-володар!

Крісло підняли за бильця і, розхитуючи, понесли через залу.

— Сто чортів, як його хитає! Корабель держави мчить по буряних хвилях! Канкан! Справжній канкан!

Трон піднесли до вікна і під загальний свист шпурнули донизу.

— Бідолашний стариган! — сказав Юссоне, дивлячись, як він летить у сад, де його жваво схопили, щоб віднести до Бастилії і там спалити.

Юрба вибухнула шаленою радістю, неначе трон уже звільнив місце для майбутнього безмежного щастя; народ, не так задля помсти, як утверджуючи свою владу, заходився рвати гардини, бити, трощити дзеркала, люстри, свічки, столи, стільці, дзиґлики, всякі меблі, нищити навіть альбоми з рисунками, навіть кошики з начинням для вишивки. Раз уже перемогли, чому б не повтішатися? Голота для посміху куталась у мережива й шалі. Золотими торочками повивали рукава блуз, капелюхи із страусовим пір'ям прикрашували голови ковалів, стрічки Почесного легіону оперізували проституток. Кожен удовольняв свою примху; одні танцювали, інші заводили пісень. У кімнаті королеви якась жінка шмарувала