Еміль Золя - Щастя Ругонів

надії. Їм увижалися біля Великої брами то блузи інсургентів, то солдатські мундири. Підпрефектура, що круг неї все валилося, зазнавала болісної агонії.

Близько другої години поширилася чутка, що державний переворот не вдався: принца-президента запаковано до Венсенської в’язниці, Париж у руках найлютіших демагогів; Марсель, Тулон, Драгіньян — словом, увесь Південь, захоплено переможним військом повстанців. Надвечір повстанці прийдуть до Пласана й переб’ють усіх мешканців.

У мерію з’явилася депутація; вона дорікала міській комісії за те, що та позачиняла брами, бо це може тільки обурити повстанців, Ругон, втративши тяму, обстоював свій наказ із усією енергією, що на неї був здатний. Розпорядження замкнути браму здавалося йому одним з наймудріших актів його адміністративної діяльності; він знаходив переконливі докази в його обороні. Але його перебивали, засипали питаннями: де ті солдати? Де обіцяний їм полк? Тоді П’єр почав брехати і просто сказав, що не давав жодної обіцянки. Головною причиною паніки була відсутність цього легендарного полку; мешканці так його виглядали, що повірили, зрештою, в його реальність. Люди, добре освідомлені, казали навіть, де інсургенти перебили вояків.

О четвертій годині Ругон укупі з Грану вернувся в готель пала Валькераса. В далечині долиною Віорни весь час переходили невеличкі гурти людей, що простували до Оршера на поміч повстанцям. Цілісінький день хлопчаки лазили на вали; приходили й дорослі дивитися в стрільниці. Ці добровільні вартівники посилювали страх у місті, голосно перераховуючи людей, іцо переходили долиною і що їх чутки одразу обертали в грізні батальйони. Цим полохливим обивателям здавалося, що крізь амбразури валу вони бачать готування до якоїсь загальної різанини. Як і напередодні, зі смерком крижаний подих паніки пролетів містом.

Повертаючись до мерії зі своїм нерозлучним Грану, Ругон побачив, що становище дедалі робиться нестерпучим. За їхньої відсутності зник ще один член комісії. Залишилося вже тільки четверо. Ці пани втямкували зрештою, що смішно сидіти тут цілими годинами й, нічого не кажучи, дивитися на бліді обличчя один одного. До того ж вони дуже боялися, що їм доведеться ще й другу ніч провести на терасі в саду.

Ругон поважно заявив, що оскільки обставини не змінилися, немає рації постійно чергувати. Коли ж трапиться якась важлива подія, їх буде повідомлено. І, за одноголосною постановою ради, Ругон передав Рудьє всі адміністративні турботи. Безталанний Рудьє, що пригадав собі, як він був за національного гвардійця в Парижі при Луї-Філіппові, ревно охороняв Велику браму.

Похнюпивши носа, П’єр повертався додому, мов побитий собака, ховаючись у тіні будинків. Він почував, як зростає ворожнеча пласанців до нього, чув, як в окремих групах його ім’я вимовляють з гнівай та презирством. Він піднявся сходами, хитаючись, вмиваючись потом. Фелісіта зустріла його мовчки, з розпачливим обличчям, бо вона теж починала губити надію. Всі мрії її йшли за вітром. Подружжя сиділо тепер у жовтому салоні віч-на-віч. Похмурий зимовий день вигасав; він надавав якогось брудного відтінку цим жовтогарячого кольору шпалерам з великими розводами. Ніколи ще кімната не мала такого жалюгідного, брудного й нудного вигляду. Тепер вони були самі; їх уже не оточувала юрба прихильників, не засипала вітаннями. Одного дня було досить для того, щоб згубити їх, — саме тоді, коли вони вже святкували перемогу. Коли й завтра становище не зміниться, все пропало! Фелісіта ще вчора мріяла про Аустерліц, споглядаючи мотлох жовтого салону, а тепер, зорячи на похмуру й пустельну кімнату, їй спадало на думку прокляте Ватерлоо.

Чоловік усе ще мовчав, і вона несамохіть наблизилася до вікна, до того вікна, де вчора тішилася здоровленнями цілого міста. Внизу, на майдані, стояли гурти людей; помітивши, що голови всіх повертаються до їхнього будинку, Фелісіта зачинила віконниці, боячись якихось ворожих вихваток. Вона відчувала, що розмова точиться про цих.

У темряві до неї долітали голоси. Якийсь адвокат розводився тоном суціги, щ6 конче виграє процес:

— Я вже вам казав: повстанці самі пішли, й вони, звичайно, не проситимуть у сорока одного захисника дозволу вернутися до міста. Сорок один! Бридня! А я був певен, що їх було принаймні двісті.

— Та ні ж, — казав гладкий купець, торгівець олією і завзятий політик, — їх, мабуть, не було й десяти, бо, зрештою, вони й не билися — марно шукали вранці крові. Я сам, кажу вам, ходив до мерії дивитися — двір був чистий, як долоня.

А один робітник, що боязко приєднався до гуртка, додав:

— Та й хитрощів не так багато вже треба, щоб захопити мерію. Навіть двері були незамкнені.

Гучний регіт зустрів цю фразу, і робітник, підбадьорившись, провадив:

— Хто ж не знає, що таке Ругони? Невелика цяця!

Ця насмішка вразила Фелісіту в саме серце. Невдячність народу її обурювала, шматувала їй серце, бо, зрештою, вона сама починала вірити. в місію Ругонів. Вона покликала свого чоловіка: хай дізнається, яка непостійна юрба.

— А оте дзеркало, — провадив адвокат, — скільки галасу наробили вони з цим розбитим дзеркалом! Ви знаєте, Ругон здатний був зумисне стрельнути, щоб примусити всіх повірити в битву.

П’єр ледве не скрикнув з болю. Як! Вони не вірять навіть у дзеркало! Незабаром почнуть стверджувати, що він і не чув, як повз його вухо продзижчала куля! Легенду про Ругонів забудеться, й слава їхня загине. Але це ще був не кінець його стражданням. Натовп на майдані озвірився проти нього з таким запалом, з яким напередодні вітав його оплесками. Один старий шаповал, років сімдесяти, мешканець передмістя, почав копирсатися в минулому Ругонів… Він не міг сказати чогось певного й точного, бо пам’ять йому вже зраджувала, про садибу Фуків, Аделаїду та її любощі з контрабандистом, але й сказаного було досить, щоб дати повну волю язикам злосливих плетунів. Гурти об’єдналися; слова «наволоч, злодії, безсоромні інтригани» долітали до вікна, а П’єр та Фелісіта, стоячи за віконницями, слухали, не тямлячись зі страху й гніву. На майдані договорилися нарешті до того, що почали шкодувати за Макаром. Був то останній удар. Вчора він був за Брута, героя, що приносив в офіру батьківщині свого родича, сьогодні ж Ругон ставав негідним честолюбцем, здатним топтати рідного брата, щоб доскочити успіху.

— Ти чуєш? Чуєш? — бурмотів П’єр переривистим голосом. — Ох і мерзота! Вони нас доб’ють, тепер вже ми ніколи, ніколи не підведемося…

Розлючена Фелісіта тарабанила пальцями по шибі.

— Хай собі говорять, хай! — відповіла вона. — Коли ми візьмемо гору, то покажемо їм, де раки зимують. Я знаю, з якого боку повіяв вітер. Це новому місту зробилося заздрісно.

Вона вірно вгадала. Раптовий крах популярності Ругонів був справою адвокатів нового міста, роздратованих значенням, якого став набирати колишній торгівець олією, людина