Світлана Талан - Оголений нерв

Настя повільно пішла до кімнати, дістала з шафи картонну коробку, де лежали новенькі «зелені», принесла, поставила перед жінкою.

— Діліть, — сказала тихо. — Тепер ти будеш спокійний за маму? — Звела на чоловіка великі очі, наповнені слізьми. — А за дітей совість не мучитиме?

Вона пильно подивилася на свекруху, потім спинила погляд на чоловікові — він не витримав її пронизливого погляду й опустив очі.

Розділ 47

Син і чоловік провели жінку до автовокзалу, посадили в автобус і повернулися додому. Настя попрощалася зі свекрухою вдома. Намагалася не тримати в собі зла, відпустити його разом із жінкою, з якою прожила під одним дахом не один рік. Бувало всяке, як і в кожній родині: і дріб’язкові сварки, про які швидко всі забували, і непорозуміння, які намагалися владнати всі гуртом. У них була родина, яка щоранку і щовечора збиралася на тісній шестиметровій кухні за одним столом, і всім вистачало місця, їжі і доброти. Усе було, але війна зруйнувала, одним розмахом пера перекреслила всі родинні цінності. Свекруха, яка разом з ними мріяла про купівлю хоча б найменшої, найдешевшої квартири для онука, без вагань забрала разом з грошима частину того житла. І хоч як Настя намагалася відволікати свої думки від цієї події, вони знову настирливо лізли в голову. Можливо, тому, що вона не змогла одразу позбутися обра`зи на жінку, яку називала матір’ю. Прощання вийшло сухим, обійми — слабкими, а усмішки — натягнутими. Настя не розуміла, чому потрібно тікати з міста, з нагрітого роками місця, у безвість, де також чути вибухи і постріли. Невже свекруха не зрозуміла, що місто незабаром звільнять і знову настане спокій? Чи приживеться вона на новому місці? Можливо, повернеться, коли тут настане спокій?

Валерій повернувся додому сам не свій. На питання дружини лише кинув, що дуже хвилюється за матір. Настя промовчала, але на язиці так і крутилося: «Тепер ти розумієш мої переживання за маму?» Від неї знову вже довгенько не було жодної звістки. Коли мама телефонувала, то хотілося дізнатися, де вона, щоб поїхати її забрати, а коли довго не було дзвінків, то ладна була лише почути її голос, принаймні так була впевненість, що мама жива.

— Хлопці, — Настя звернулася до своїх чоловіків, — може, частину речей матері зберемо та винесемо в гараж? Буде більше вільного місця для Іванни.

— Вона повертається додому? — поцікавився Геннадій.

— Спочатку давай звільнимо шафи, а потім дізнаємося в самої Іванни, — відповіла Настя.

Разом вони спакували зимовий одяг та взуття свекрухи в мішки, забрали картонні коробки з посудом та різними особистими речами і понесли в гараж. Шукаючи вільне місце, Настя помітила у віддаленому темному кутку кілька балончиків з фарбою, яких раніше там не було. Коли поверталися додому, вона запитала в сина, звідки взялася фарба.

— Балончики? — розгублено повторив син. — А! Фарба то не моя. Льончик має намір навчитися робити малюнки на машинах, аерографія називається. То він залишив її тут. Ти мені віриш?

— Чому ти так стривожився? — спитала Настя. — Розхвилювався так, що аж почервонів. Звичайно, вірю.

Проте незвична реакція сина на питання про фарбу її неабияк занепокоїла. Вона надто добре знала Геннадія, тому було зрозуміло, що він або збрехав, або невміло намагається приховати від неї правду. Потрібно буде ще раз сходити в гараж і добре все оглянути. Можливо, там є ще таке, чого вона не помітила, і це викликало таку стривоженість хлопця?

Валерій попросив Настю зібрати йому щось на обід, щоб узяти з собою на дачу. Настя вмовляла його не їхати зараз, але він сказав, що конче потрібно засклити вікна, бо все повитягають з будиночка. Валерій пішов з дому, а Геннадій отримав замовлення по місту — комусь знадобилося перевезти холодильник, тож він також пішов. Насті не хотілося залишатися вдома наодинці, тож вона трохи поговорила по телефону з Людмилою й Алісою і вирішила поїхати в село. Уже кілька днів поспіль пекло сонце, потрібно було полити городину. Вона зателефонувала доньці в надії, що та погодиться поїхати разом з нею і випаде гарна нагода поспілкуватися.

— Вітаю, мамо, — відповіла Іванна стримано.

— Чому ти не приїхала провести бабуню? — спитала її Настя.

— Я б з радістю, але не було вільної хвилинки, — пояснила Іванна, — стільки роботи, що ти навіть не уявляєш.

— Збираюся поїхати в село. Поїдеш зі мною?

— Ні.

— Чому, доню? Ми з тобою давно не бачилися, я скучила.

— Я також скучаю за вами всіма, але в мене справді мало вільного часу.

— Тоді хоча б поясни, де ти працюєш?

— Поки що не можу. Вибач.

— Не можу зрозуміти, чому ти криєшся.

— Так треба, мамо. Колись ти мене зрозумієш, але не зараз.

— Нехай так. Але чому не заходиш? Я так забуду, як ти виглядаєш, — пожартувала Настя, — зустріну на вулиці і не впізнаю свою донечку.

— Я на днях заскочу, — пообіцяла Іванна, — назбиралося багато речей, які треба прати. Можна буде скористатися машинкою?

— Чому ти питаєш? Це житло нашої родини, тож і твоє також. До речі, ми трохи «розвантажили» вашу кімнату, винесли чимало бабусиних речей у гараж, тож звільнилося тобі місце. Можеш повертатися і жити в кімнаті одна, — сказала Настя весело. — Вже нема кому хропти тобі на вухо.

— Дякую, мамо, але зараз я не можу повернутися, — помовчавши, відповіла на те дівчина. — Можливо, пізніше, але не зараз.

— Знову якась утаємниченість, — зітхнула Настя.

— Усьому свій час, — відповіла загадкою Іванна і попрощалася з матір’ю.

Материнське серце відчувало, що з донькою не все гаразд, попри те що голос Іванни був спокійним і врівноваженим. Що то за робота, про яку не можна говорити? Чи справді в неї нема вільного часу, чи то лише привід уникнути спілкування? Здогад про те, що Іванна стала повією, Настя відкинула одразу. Не того складу дівчина, щоб стати спокусницею для чоловіків. Вона не красуня, трохи повненька, звичайна собі дівчина, такі стають добрими дружинами і матерями, але юнаки їх не помічають, бо нема отієї «полунички», яка притягує погляди протилежної статі. «Усе-таки потрібно зустрітися з донькою, — вирішила Настя, — сходити до її подружки, щоб хоча б одним оком побачити, в яких умовах