Дмитро Михайлович Кешеля - Осінь Великих Небес, або Прирічанські характери

буряки. Мої мамка пішли провідати свою хвору матір, бабу Наполійонку, і, видно, надовго застрягли…

Баба Фіскарошка все ще не могла отямитися від пережитого, тому потихеньку поралася у хаті і готувала обід. Власне, свідомість Фіскарошки з якоюсь бідою вже випрозорилася, але звалилася інша мара: нечиста сила ще з учора всунула в голову баби зіпсовану пластинку і безперервно, навіть у сні, крутила: “Мадярські пенгіви — то великі гроші!.. Мадярські пенгіви — то великі гроші!”. Ось так уже другий день поспіль безугавно гавкало у голові Фіскарошки, не даючи думати про щось інше.

Наша родина вже завершувала кагат, коли вулиця заспівала кінськими копитами — на білому коні-змії підскакував знайомий красень-капітан.

— Таварішь капітан! — заверещав радісно дід. — Таварішь капітан! Богонько би дав вам здоровлічко, ідіте до нас!.. малінько етого… на водку… на гостіну!..

Тут мушу зупинитись для деяких уточнень. Я навмисне у слові “капітан” поставив наголос на другому складі слова. Тепер прочитайте ка-пі-тан. Саме так вимовляв це слово Соломон, і звучало воно у його вустах настільки колоритно, наче дід видобував його із сопілки… ні, краще — із дримби. Аби знову не робити відступу, пояснюю далі: дід Соломон під час першої світової, будучи доблесним і безстрашним вояком покійного сегінь-імператора Франца Йовжки, потрапив у полон до руських і володів відносно непогано російською мовою. І наступні діалоги між руським капітаном і моєю родиною прошу не вважати знущанням над братніми українсько-русинсько-російською мовами, а процесом цілком природнім, який мав місце у житті. Якщо б я ці діалоги причесав, примазав і подав їх чисто літературною мовою, весь дух і колорит пішов би псові під хвіст.

Отже, дід запросив руського капітана до хати, на що той, звісно, люб’язно згодився. Побачивши перед собою вчорашнього спасителя, Фіскарошка із несподіванки гевкнула, а зіпсована пластинка у її голові зі страху закрутилась так божевільно, що баба не змогла опанувати себе, і на привітання капітана рявкнула: “Мадярські пенгіви — то є великі гроші!.. Ваше веліченство!..”

— Хрєн с німі, мать, с етімі пенгівами, — відповів гість. — Єслі тєбє надо, я їх целий мєх прінєсу. Наші ребята взялі в Мукачеве банк, так єтіх пенгівов там, как мусора — нє сосчітать.

— Йой, пан капітан, нє дівіться на маю жену-супругу, она нємножко больна после учора, — залебедів перед гостем дідо, садовлячи того за стіл.

Баба тим часом ластівкою почала шугати з кутка в куток, із хати до сіней. І вже за хвильку на стіл порхнула величезна миска голубців, з’явилась інтелігентна карафка сливовиці, далі гепнувся пузатий глечик вина, білими зубами засміялись шматочки солонини, пишними боками хизувався пшеничний хліб…

— Што піть будєте, пан капітан? — запитав догідливо дід.

— Ну как істінно рускій чєловєк — начінаю с водкі! — махнув головою той.

Дід розклав перед кожним штемплика — десь зо двадцять п’ять-тридцять грамові келишки — і налив самогонки.

— За ваше здравіє, пан капітан, — підняв келишок дід.

— На здравічко… на ваше здравічко, ваше веліченство… — зацорконіла і собі баба.

Пан капітан якось розгублено подивився на штемплик, кілька разів недоброю міркою зміряв діда, бабу і простодушно запитав.

— Ето што — яд? — показав перед собою на крихітний келишок, наповнений горілкою.

— Ваше веліченство, майте Богонька у серці! — сплеснула руками баба. — Ето палінька. Діду, фраса’ти в писок — пий!

Дідо зо страху так глевкнув, що ледь і штемплика не проковтнув.

— Єто водка? — все ще не міг прийти до тями капітан. — I ви єйо пйотє такімі напйорсткамі?

Бідний пан капітан не відав, що на Закарпатті споконвік горілку пили дійсно тільки наперстками — крихітними погарчиками, прозваними у народі, як уже мовилось, штемпликами. І дуже часто весілля чи велика гостина обходилась всього двома-трьома пляшками оковитої. Пили і вино, але теж тільки задля доброго настрою.

Отже, пан капітан після того, як упевнився, що дід випив — таки горілку і чорт його не взяв, весело реготнув, схопив зі стелажу полив’яне горня, вцідив туди майже всю півлітрову карафку і, хукнувши, випив за одним духом. Од несподіванки у діда одне вухо відвисло, а друге затріпотіло швидко-швидко, як крило метелика. Баба й собі зо страху так розз’явила рота, що, бачилось, в цю хвилю їй спокійно туди може влетіти рій бджіл…

Сміх-сміхом, але перестрашитися моїм родакам було від чого: у нас здавен вважалось, що випити півлітра горілки — та й ще одним духом — це вірна смерть! Проте пан капітан спокійно вихильнув і, знову хукнувши, сказав:

— Да, старік, вещь — што надо! До костей пробіраєт!

І взявся за їдла. Особливо уподобав голубці. Вони, ці знамениті бабині голубці, лежали на тарілці такі пишні і радісні, що, бачилося, змахнуть капустяними крильми і самі полетять до рота — тільки ширше розкривай!

Тим часом дідові і бабі було не до їжі: сиділи за столом, щось мамлячи, потерпаючи від жаху, все чекали, коли капітан звалиться мертвим од передозування горілкою. Проте вояк навпаки — веселів і розцвітав. Ось погляд його зупинився на протилежній стіні — там рядочком один біля другого, як закохані голуб’ята, висіли собі портрети імператора Франца Йовжки і королеви Марії-Терезії, — у нашому краї вони вважалися великими доброчинцями і ледь не народними героями.

— А ето, што за фараон? — запитав капітан, тикнувши пальцем у писок бідному імператорові Йовжкові.

Дід був не дурний і розумів: старі правителі дуже не по дяці новим, навіть коли вони вже і мертві. Тому, икаючи і акаючи, гарячково шукав, що би придумати? І тільки хотів ляпнути, що той баюсатий бачі перший секретар комуністичної організації у селі, але вже, сегінь, давно умер, як Фіскарошка пулькнула.

— Ваше веліченство, то є родний нанашко мого діда, а паніка коло нього — моя двоюродна тітка позад нянька!

Після цих слів навіть бідний імператор Йовжка не витерпів і сердито поворушив на портреті вусами. А Марія-Терезія тричі сплюнула і склала молитовно руки.

Далі пан капітан, заявивши, що вино “… ето — кіслятіна" забажав ще горілки! І видудлив наступне горня. Смачно закусив і зафіштелив папіросами… Дим валив із його рота клубами, як із труби кочегарки, і був настільки ядучим, що Соломонові і Фіскарошці здавалося, що вони не дихають, а вже авансом ковтають гарячу смолу із пекельного казана. Навіть зозуля, що мала нещастя у ці хвилини вигулькнути з годинника, аби сповістити рівну годину, кілька разів кукнула і, закашлявшись, впала, задерла уверх ніжки і випустила дух! Годинник одразу зупинився. Чого-чого, а його Фіскарошці було вельми жаль. Годинник був історичною реліквією: його купили Фіскарошчині мама у