Дарунок Корній - Крила кольору хмар

— Я теж не відступлюся, — стиснув зуби Віктор. — Про Аду сірі можуть забути, та зраджувати не вміє… Аби ж її швидше всьому навчити, щоб ніхто більше не посмів використовувати.

— Знайдуться вчителі, не переймайся. Хай тільки окріпне. Коли душу з тіла видирають, а потім назад повертають — ще той стрес для людського тіла. Краще поволі, не поспішаючи все робити, без надмірного втручання. А може, ти, Вікторе, натякаєш, що під час народження з кольором крил наплутали?

Віктор кволо всміхається:

— Якби ж то! Ще скажи, що в пологовому будинку підмінили… Немає ніякої плутанини. Існує загальноприйняте судження, що колір крил визначає твою приналежність до янголиної касти, як людський колір шкіри — приналежність до раси.

— Та ну тебе, Вікторе. А приналежність до добра і зла що визначає? Може, розмір ноги? — іронізує Ілля.

— А що з Мечиславом? Тобто з його смертю. Розслідування проводиться чи ні? Дивно, але досі ні Аду, ні когось із нашого оточення, тобто зі свідків, не допитували. А часу ж багатенько спливло, — несподівано запитує Віктор і, здається, сам трохи дивується.

— А-а-а-а! Я й забув, що тобі не до Мечислава було і ти всіх подробиць не знаєш. Усе гаразд. Якщо можна так висловитися в цьому випадку. Свідків «природної» кончини Мечислава аж забагато, це декілька десятків поважних громадян та гостей нашого славного міста. І всі твердять одне і те ж: бачили на власні очі, як несподівано Мечислав схопився руками за горло, тоді за серце, почав задихатися, хрипіти, впав на коліна і за секунду лежав горілиць непорушно. Лишень одиниці зуміли «побачити» те, що відбулося насправді. Але хіба про таке розкажеш? Хто ж повірить? А тоді… Кинулися до чоловіка допомагати, благо, в товаристві були і фахові медики. Тим часом викликали «швидку», а за нею і міліцію. А тоді стандартна процедура. Тіло, звісно, без ознак насильницької смерті або підозри на таку. І прибулий на місце події лікар у присутності працівника прокуратури констатував факт кончини. Розтин показав: раптова смерть від інфаркту міокарда. Найбільше говорили таке: «Звісно, то, очевидячки, від стресу, котрий спровокований невтомною турботою за рідне місто благодійника та мецената Мечислава Світозаровича Великого». Благо, що всім у той момент було не до Ади. Ти вчасно її забрав. — Ілля старається не дивитися на Віктора, коли це розповідає. І не добрати зараз, чи засуджує він товариша за такий вчинок, чи навпаки, захоплюється ним. — А похорони Мечиславу влаштували пишні. І в новинах на центральних телеканалах не раз прокручували сюжет. Ще б пак, чомусь на похорон завжди сходиться більше людей, аніж на хрестини. Дехто прийшов тому, що статус вимагав, усе-таки колишній народний депутат, не останній бізнесмен міста і все таке, дехто для того, щоб переконатися: Мечислав справді мертвий, і це — не гарно зіграна театральна вистава.

Ілля зирить похапцем на годинник. Зрозуміло, що він не дуже охоче згадує про Мечислава. Удавано заклопотано морщить носа.

— Час, друже. Роботи багато. Краще на ось, тримай.

У долоні Іллі, а потім у Вікторовій виблискує велике рум’яне яблуко.

— Це ж не яблуко споку…?

— Ну ти геть того, — Ілля легко стукає товариша пальцем по лобі. — Це для здоров’я і тому, що просто смачно. І воно гарно підходить замість квітів, якщо вже твоя дівчина так категорично налаштована проти зрізаних й оформлених у букети напівмертвих рослин.

Віктор дякує щиро, а коли рушає до палати Адки, то раптом розуміє, що не запитав у Іллі найважливішого: чого той приходив? Невже тільки для того, щоб яблуко Аді передати і його підбадьорити? Несолідно якось. Зрештою, хтозна… Але від цієї думки в грудях хлопця на мить стає тепліше. Схоже, він дедалі більше починає розуміти загадкові реакції людей на всілякі важливі дрібниці.

Віктор якраз узявся за ручку дверей палати, коли почув розмову сестричок:

— Адо, а я вноці літала. Отак-отак літала! Клилами!

— Це ж чудово, Христинко.

— І лялю Ядвігу з собою блала!

— Молодець: і їй не сумно, і тобі захист.

— А давай я за тобою залецю вноці? Разом політаємо, от!

— Давай, але в мене поки не дуже виходить літання.

Адці поки що нелегко даються довгі речення, хай би що вона говорила. Дісталося їй сильно і морально, і фізично, ще й кілька разів поспіль. Але навіть через двері в її голосі вчувається тепло, любов та усмішка.

— Це ніцього! Ти лозумна, свидко вцися. Уві сні то дузе плосто.

— Уві сні справді все просто, — промовляє Ірен, відриваючись від книги, яку читає, поки сестри розмовляють. Хтозна, чи надовго її вистачить, та поки що дівчина твердо налаштована вступати наступного року до університету на філологію, хай і на заочне. Тим часом Ірен додає:

— Ой, а знаєте, дівчата, поки Христя вночі літала, то я вірша написала. І теж уві сні. Хочете послухати?

— Хоцемо-хоцемо! Дузе-дузе хоцемо, — лепече мала Христя і захоплено плескає в долоні.

Ірина відкашлюється і починає декламувати:

Так вічно просиш — неба, крил, літати!

От, на, візьми, і полети хоч раз —

не уві сні, а наяву, насправді!

Лети, лети!

Та потім без образ,

бо там, бач, протяги,

вітриська хуліганять,

за комір снігу, граду ще сипнуть.

А хмари — то такі вже пишні пані,

тяжка й холодна біла каламуть!

Там всі чужі, холодні, непривітні,

блакитна крига ріже по руках.

А тепле сонце? Так, його ще видно —

проміння інеєм скипає на губах.

Живи тим світом, де ріка і верби,

земля, трава, тепло очей людських…

Подумай, що тобі насправді треба:

холодне небо чи щасливий сміх?[7]

Іра вмовкає, тоді враз лунають гучні оплески, і Віктору здається, що він навіть відчуває, хай через двері, як усміхається його Ада. Тоді вклинюється мала Христя:

— А коли я вилосту, то навцуся і насплавді літати, не у сні! От побаците! Як у твоєму вілсику, Ілинко! І Аду навцу…

— Ну, навчи, — не стала сперечатися Ада.

— І Миска навцу, і Вітюсу, і Павлусу! От! І всім сподобаєця.

— І півміста навчи, — докинула Ірина, яка так і не змогла поки змиритися, що мала Христинка росте такою ж вигадницею, як Ада. Це ж треба! Ні, щоб хоч хтось із сестричок був би практичнішим!

— Ні, не тлеба півміста, — заперечує серйозно мала. — Півмісту мозе і не захоцеця літати, а вам — сподобаєця.

— Ну, як сподобається, то хай, — дозволила Ірен і перевела розмову на інше. — Адо, Христинин логопед каже, що справи з правильною