Луї Фердінанд Селін - Подорож на край ночі

Якби ви тільки бачили! «Мамо, він збожеволів! — кричала вона аж душачись і наливаючись кров'ю. — Доктор збожеволів. Мамо, забери в нього дитину!» Вона рятувала свого сина.

Кат його зна чому, але від незмірного збудження жінка раптом заговорила якоюсь місцевою піренейською говіркою:

— Неню, він жаско блявкає! То варіят!

Малого видерли мені з рук, неначе вихопили з вогню. Дідусь, перед тим такий несміливий, тепер зняв зі стіни великого термометра з чорного дерева, масивного, немов молот, і на певній відстані йшов за мною аж до дверей, щосили копнувши їх ногою, тож стулка ще й наздогнала мене.

Зрозуміло, вони скористалися нагодою й не заплатили мені…

Опинившись на вулиці, я вже не дуже пишався тим, що оце сталося зі мною. Не так з огляду на власну репутацію, яка в нашому кварталі вже не могла бути гіршою, бо саме таку мені створили і я не мав жодної потреби докладати додаткових зусиль, аби опустити її ще нижче, як знову-таки через Робінзона: я сподівався визволитись від нього завдяки пориву до свободи, сподівався в самохіть спровокованому скандалі, у створеній власноруч брутальній сцені віднайти рішучість і ніколи не приймати Робінзона.

Тож я й міркував: а що, як задля експерименту влаштувати як-небудь найгучніший скандал, який я спроможний учинити! А проте, прагнучи скандалів і бурхливих почуттів, кінця не дійдеш ніколи, бо ж ніколи не знаєш, до чого тебе присилує черговий порив до свободи… Не знаєш, що люди ще приховують від тебе… Не знаєш, що вони тобі ще покажуть… Чи довго житимеш… Чи далеко покотиться твоя лиха слава… І тоді треба починати все заново.

Я поспішав, прагнучи на якийсь час заховатись. Спершу пішов провулком Жібе, потім вулицею Валентін. Це добрячий шмат дороги, я мав доволі часу, щоб перейнятись іншими думками. Я йшов до вогнів. На майдані Транзітуар здибав ліхтарника Перідона. Ми перекинулись кількома незначущими фразами. «Докторе, а ви не в кіно?» — запитав він мене. Отже, він дав мені ідею і я схвалив її.

Автобусом можна доїхати швидше за метро. Після цієї ганебної сцени я, якби міг, назавжди вибрався б із Рансі.

Що довше живеш на одному місці, то більше розпадаються, гниють та засмерджуються і речі, й люди, і то тільки щоб дошкулити тобі.

Хай там як, я повернувся в Рансі вже наступного дня, бо саме тоді тяжко захворів Бебер. Колега Фролішон був у відпустці, консьєржка вагалась, а потім усе-таки попросила мене оглянути її небожа, — певне, тому, що я був найдешевший лікар, якого вона знала.

Бебер захворів після Великодня. Почалися перші погідні дні. Над Рансі пронеслись південні вітри, поздувавши з шибок усю заводську кіптяву.

Беберова хвороба тяглась уже не перший тиждень. Я двічі на день провідував його. Люди з нашого кварталу й сусіди чекали мене перед будинком, удаючи, ніби опинилися там випадково, або стояли на власних порогах і дивились на мене. Це правило їм за своєрідну розвагу. їм кортіло вичитати з мого обличчя: погіршало чи покращало Веберові? Сонце, байдуже пливучи над усіма, ніколи не розщедрювалось на сяєво, завжди посилаючи людям захмарене, сумне осеневе проміння.

Я вислухав чимало порад, як мені лікувати Бебера. Щиро кажучи, не було в кварталі людини, яка б не цікавилася станом його здоров'я. Кожен сперечавсь про мої фахові спроможності. Коли я доходив до квартири, запановувала досить ворожа тиша, людська глупота гнітила мене. В квартирі завжди товклися консьєржчині приятельки й гостро тхнуло спідницями та кролячою сечею. Кожна чимраз дужче вихваляла свого улюбленого лікаря. Я, зрештою, мав тільки одну перевагу, але таку, з якою вкрай важко змиритись: був майже безкоштовний, а безкоштовний лікар — це лихо й для хворого, і для його родини, хоч яка вона вбога.

Бебер не марив, але вже не мав жодного бажання ворушитись. І що день, то більше худнув. Його тіло, пожовкле й виснажене, здригалося після кожного удару серця. За місяць Бебер дуже змарнів і став такий прозорий, аж здавалося, ніби всюди під шкірою — його серце. Коли я підходив, Бебер лагідно всміхався. Отак спокійно і тихо він переступив межу тридцяти дев'яти градусів, потім — сорока і довго, нестерпно довго лежав, замислений, у такому стані.

Беберова тітка врешті замовкла й дала нам спокій. Вона розповіла все, що знала і, зневірившись, тільки плакала по кутках. Вибалакавшись, нарешті усвідомила всю глибину свого горя, здавалось, не знає, що їй діяти з ним, намагалась проковтнути разом із слізьми, але вони душили в горлі, текли по обличчю. Жінка металася по хаті й, ще дужче себе занехаявши, лише дивувалася: «Господи!.. Господи!..» Тай годі. Сльози доводили її до краю, руки геть опускалися, мовчазна й прибита, вона знову й знову ставала переді мною.

Інколи горе трохи відпускало її, а потім, надолужуючи, нападалося знову, і тітка заходилася риданнями. Отак воно шарпало її кілька тижнів, Я вже бачив, що хвороба не скінчиться добром. То був різновид черевного тифу, проти нього не діяв жоден засіб, до яких я вдавався: ванни, сироватки, безводна дієта, вакцини… Не зараджувало ніщо. Я марно кидався на всі боки, Бебер гинув, нездоланна сила тягла його, усміхненого, в могилу. Він мовби балансував на пружку гарячки, я ж унизу безладно борсався. Зрозуміло, консьєржці майже повсюди, і то наполегливо, радили без церемоній спекатись мене і чимшвидше запросити іншого, поважного й досвідченого лікаря.

Адже чутка про жінку з «відповідальністю» обійшла всю околицю й породила численні пересуди. Ними ще й досі не наситились у нашому кварталі.

Та оскільки інші лікарі, дізнавшись про характер Беберової недуги, тікали, я лишився хворим до самого кінця. Колеги цілком слушно вважали, що, коли вже Бебер випав мені, я й далі маю опікуватися ним.

Фактично мені не лишалося нічого, як ходити аж до кав'ярні й від часу до часу телефонувати знайомим лікарям-практикам з паризьких шпиталів, аби запитати в тих авторитетних цілителів, що вони роблять, зіткнувшись із таким черевним тифом, над яким я марно сушив собі голову. Колеги давали мені добрі й абсолютно безвартісні поради, але я все-таки тішився, чуючи, як вони завдають собі клопоту задля малого незнайомця Бебера. Доходиш, зрештою, до того, що радієш дрібницям, тій мізерії, яку ще залишає нам життя для втіхи.

Поки я переймався такими витонченими міркуваннями, Беберова тітка пересідала зі стільця на стілець, бралася сходами то вниз, то вгору і виходила зі свого заціпеніння тільки на те, аби попоїсти. Хоча цього вона ніколи й сама не пропускала, їй ніхто б і не