Луї Фердінанд Селін - Подорож на край ночі

ударом, а малими й нечутними, як чинив Робінзон; убивати все, що їм трапиться, якщо вже немає справжньої жорстокої війни, коли вбивства коять набагато швидше, ніж звичайно.

Я вже навіть не зважувався виходити з квартири, щоб не здибати де-небудь Робінзона. Тепер мене треба було гукати двічі або й тричі, поки я надумаюсь відповісти на виклик хворого. Тож здебільшого, коли я нарешті прибував до хворого, виявлялося, що вже послано по іншого лікаря. У мене в голові запанувало таке саме безладдя, як і в моєму житті. Якось мене викликали на вулицю Сен-Венсан, де раніше я був тільки раз, до людей, що жили на четвертому поверсі будинку номер дванадцять. За мною навіть автомобілем приїхали. Діда я впізнав одразу: розмовляв він пошепки й дуже старанно витирав ноги об килимок. Несміливий, сивий, згорблений, він просив, аби я чимдуж оглянув його онука.

Я добре пам'ятав і його доньку, ще одну веселуху, вже зів'ялу, але дебелу й мовчазну, що раз у раз поверталася до батьків, аби їй зробили ще один аборт. Батько-мати нітрохи не дорікали їй за те. Вони тільки прагнули, щоб вона нарешті таки вийшла заміж, тим паче, що в неї вже був дворічний хлопчик, який жив у дідуся з бабусею.

Хлопчик ні з того ні з сього захворів, а коли він хворів, дідусь, бабуся, мати разом пускалися в плач, заводили, мов несамовиті, надто через те, що хлопчик не має законного батька. Саме в такі хвилини їх усіх найдужче пригнічували родинні негаразди. Адже дідусь і бабуся вірили, хоч, певне, й не признавалися в цьому, що в нешлюбних дітей тендітніше здоров'я і вони куди частіше хворіють, ніж решта дітлахів.

Зрештою, батько чи принаймні той чоловік, котрого вважали за батька, добре вчинив, коли покинув їх назавжди. Бідоласі стільки товкли про шлюб, що йому кінець кінцем усе остогидло. Напевне, якщо й досі тікає, він тепер далеченько. Ніхто не розумів, чому він зник так раптово, надто сама донька, бо злягався він з нею залюбки.

Тож коли той зальотник утік, усі троє аж хухали на дитину й плакали над нею. Мати, як казала сама, віддала тому чоловікові «тіло і душу». Сталося те, що сталося, і, на її думку, цього досить, щоб усе пояснити. Малий вийшов з тіла матері, зразу ж полишивши їй на боках чимало складок. Розум задовольняється фразами, тіло натомість не таке, йому важче, йому потрібні м'язи. Тіло завжди правдиве, тим-то, як дивитися на нього, ми відчуваємо сум та огиду. Я, правда, вкрай мало бачив випадків, щоб жінка, породивши дитину, одним махом утрачала так багато молодости. Цій матері, так би мовити, не лишилося більш нічого, крім сентиментів і душі. Вона вже нікого не приваблювала.

До того, як таємно народився цей малюк, родина жила в «кварталі черниць», і то дуже багато років. Якщо ж вона вибралась у добровільне вигнання в Рансі, то не задля власної втіхи, а щоб заховатися, пірнути в забуття, зникнути всім гуртом.

Відколи було годі приховати ту вагітність від сусідів, старі постановили виїхати зі свого паризького кварталу, щоб уникнути пересудів. Почесний переїзд.

А в Рансі на думку сусідів можна не зважати, крім того, тут їх ніхто не знав, а муніципальна влада цієї округи провадила вочевидь негідну, по щирості, суто анархістьку політику, і про неї вже говорили в усій Франції, — політику сприяння всіляким забродам. Тож серед зневажених суспільством на людський осуд не зважають.

Родина одразу ж була покарана, урвалися всі зв'язки з родичами та колишніми друзями. Справжнісінька драма. Нам уже нема чого втрачати, як казали вони самі. Стали немов декласовані. Коли хочеш, щоб на тебе не зважали, селися серед простолюду.

Старі батько-мати нікому нічим не дорікали. Насилу спромагаючись на млявий, нездалий бунт, вони тільки намагались уявити, як упилася б Доля, якби з нею самою сталася така прикра оказія.

Донька, живучи в Рансі, мала єдину, проте дуже вартісну втіху: тепер вона не криючись могла розповідати геть кожному про «свою нову відповідальність». Коханець, покинувши молоду жінку, пробудив у її схильній до героїзму й незвичайности душі сильні материнські почуття. Впевнившись, що до самого с кону її доля вже ніколи не стане такою, як у більшості жінок її класу й суспільного становища, і що завжди можна покликатися на роман, який збаламутив їй життя в першому ж коханні, вона з великою лагідністю призвичаїлась до тяжкого лиха, що судилося їй; отже, життєві негаразди, хоч які драматичні, таки прислужилися. Непутяща дівчина стала доброю матір'ю.

Коли я з її батьком ступив до них у їдальню, тьмяне ощадливе світло не спромагалось розігнати напівсутіні, й замість облич видніли білі плями з невидними вустами, що вервечками без упину повторюваних слів виповнювали пітьму, аж важку від застарілого перчаного духу, властивого всім родинним меблям.

Посередині столу лежала горілиць дитина в пелюшках, я став оглядати її. Спершу з великою обережністю натискав на стінку живота, помалу опускаючись від пупка до мошонки, потім став слухати, теж дуже уважно.

Серце в малого билось, як у котенята: чітко й шалено. Коли дитині набридло, що я мацаю і мну її пальцями, вона зайшлася таким несамовитим криком, що й уявити годі, навіть у дітей такого віку. То було вже занадто. Відколи повернувся Робінзон, з моєю головою і тілом коїлося щось дивне, тож крик цього невинного малюка страшенно вразив і пригнітив мене. Господи, який крик! Який крик! Мені урвався терпець.

На мою безглузду поведінку вплинула, безперечно, ще й інша думка. Роздратований, я не міг стриматись і не висловити їм уголос те, що віддавна потай жевріло в моєму серці, повному досади та огиди.

— Гей, — звернувсь я до малого, — не поспішай так, бовдуре, та ще матимеш досить часу, аби наверещатись! Недоумку, часу тобі вистачить, не переживай! Схаменися: ще досить лишилося нещасть, аби ти виплакав очі, голову, а за ними й усе тіло, як не стерегтимешся!

— Докторе, що це ви? — підскочила бабуся.

— Лишилося ще досить! — відповів я просто.

— Чого? Чого лишилося? — питала нажахана стара.

— Тут треба розуміти! — відповів я. — Треба розуміти! Вам і так забагато пояснюють! Ось де справжнє нещастя! Отож спробуйте зрозуміти! Напружтеся!

— Досить лишилося чого?.. Що він верзе? — питали вони вже втрьох, а донька з «відповідальністю» якось дивно поглянула на мене й теж пронизливо, протяжно заверещала. їй трапилась напрочуд добра притичина для кризу, і вона її не проґавила. Все як на війні! Тупіт! Задишка!

Нелюдські, страшні криві погляди! Ото вже накоїв!