Наталія Юріївна Доляк - Чорна дошка

class="p1">— Кругом! — скомандував йому рядовий депеушник, і Славко зник, як і не було його тут зовсім.

— Що він там про ліжка патякав? — запитав котрийсь із новоприбулих.

Замість відповіді до шкільного класу були викликані сільські активісти. За наказом Калюжного молодняк у складі Октябрина, Сірожуні та Лавріна, до яких приєднали й Перекотиполе, мав вилучити із осель селян спальні місця для шкільних квартирантів. Загін гучно та з ентузіазмом мовив: «Єсть!» — та вирушив на роздобутки ліжок для бійців ревзаконності.

— Вибачте, тітко Лизавето, вибачте, дядьку Олексо, — почав експропріацію худий, як тріска, Октябрин.

Він довго топтався на місці, не знаходячи потрібних слів, перебирав короткими пальцями ремінь, на якому за спиною висіла гвинтівка, й зиркав на товаришів, які, опустивши голови додолу, шморгали носами. Тітка та дядько лежали на двох широких, добротно зроблених ліжках та безпомічно дивились у стелю. Їхній син Славко сидів на запічку, тримав між ногами шапку з картоплею. У кожній руці — по надкушеній бараболині. Славко обдивлявся активістів ще більш булькатими очима, ніж йому дала природа.

— Нам тут наказали у вас цей… — прийшов на допомогу Октябрину старший Перекотиполе.

Комнезамівець простягав тітці й дядькові папірець, списаний дрібним почерком. Цей почерк знали всі мешканці села, й належав він Калюжному. Можна було й не читати, про що йдеться в документі, бо ніколи нічого гарного цей чоловік не писав.

— Та беріть-бо, чого там. Беріть, по що прийшли. Ви ж люди підневільні, — дядько Степан повільно повів головою в куток, де сидів Славко.

— Та нам би цей… — натужно випихав із себе слова Октябрин. — Нам ліжка.

— Лишень самі переволочіть Лизавету на долівку, бо в мене сил не стане.

Дядько ледь міг говорити, хоча ще нівроку ходив. Він підійшов до ліжка дружини. Та безпомічно стогнала, дивлячись мутними очима в безодню світу.

Славко доїв, витер поспіхом руки об волосся й взявся допомагати хлопцям перекладати матір на підлогу. Не спиняючись, теревенив про тимчасовість, про те, що треба трошки почекати, про велику справу, яку оце вони всі роблять. Батько мовчав. Мати мовчала. Мовчали й активісти. Славко запопадливо допомагав виносити ліжка із хати. Усе розповідав, як їх можна розібрати, а тоді вже на місці зібрати. Коли непрохані гості пішли, вскочив до сіней, зачерпнув кварту води й поніс її в хату.

— Пийте! Воно менше їсти хотітиметься, — дивився зверху вниз на матір. — Чи дати вам картоплинку? — запитав без особливого зацікавлення.

— Їж сам, сину, мені вже й не хочеться, — відповідала мати й з любов’ю дивилась на єдиного сина.

— Їж. Їж. Тримайся, Славку! — додав батько й ліг, крекчучи, біля матері на підлогу.

Славко повернувся до справи, яку йому не дали доробити активісти. Він хаотично жував картоплини, впихаючи її одну за одною, щільно трамбуючи до рота, та позирав із свого закутка на двері — чи не прийде ще хтось, аби одібрати в нього харч. Чоловік їв і розмірковував уголос:

— От би труну таку зробити, щоб на багато людей. Я би зміг таке втворити. Ліжко ж зістругав, то чому б і не труну? Це би було щось на кшталт комунарського родинного склепу. — Славко задумливо мріяв. — Усіх би туди вкинули за раз… А якщо таки є загробне життя, от би всім колгоспом там і опинились.

Од хати до хати йшла четвірка активістів. Де віднаходили ліжко — тягли його до школи. Під кінець дня не вистачало двох спальних місць. Сірожуня запропонував не гадати, а зайти наостанок до першої-ліпшої хати — найближчої до школи. Першою-ліпшою хатою, найближчою до школи, виявилась присадкувата будівля. У цій хатинці колись мешкав Сидір Пелюк — сільський гробар. Сидір кудись подівся. Може, до міста подався, може, десь згинув у лісі — хто тепер дізнається. Від осені його ніхто не бачив у селі. А ліжка в нього не було, бо любив він спати на лоні природи. Улітку — бувало, й у ямі засинав, яку копав для чергового покійника, а взимку — у підвалі. От, тягло його до землі — такий той Сидір був дивний.

— Та ні, тут зроду-віку ліжка не було, — пробубонів Октябрин. — І хазяїн там уже той… нема вже господаря в тій хаті.

Дверей у хаті не було — хтось зняв, вікна зяяли чорними проваллями й шкірились шматками розбитого скла, яке стирчало із віконниць, як гострі ікла упиря. Стріха була обскубана… а з димаря в сутінки піднімався ледь уловний димовий ланцюжок. Октябрин аж присів на місці й показав хлопцям на димар.

— Там хтось є, — прошепотів так тихо, що в горлі задряпало й хотілось відкашлятись, але хлопчина тамував напад кахикавки, затуляючи рота долонею. Він зблід і перехрестився, не криючись.

Юнацька цікавість взяла верх над страхом, і хлопці вервечкою побрели до хати. Увійшли. Кожного пробрало морозцем. Хата зсередини виглядала містично й дивно. Стіни були розписані якимись бурими символами — закільцьованими в коло зірками, трикутниками й перевернутими літерами. Сірожуня потер пальцем по написах і приклав язика до відкарбованої на пучці фарби.

— Солоне, — сказав повільно й тут-таки почав плюватись і витирати язика рукавом шинелі. — Кров, чи що?

— Ой, йо! — промовив як заклинання Перекотиполе.

Усі четверо в один рух повернули голови в бік печі й, пересуваючись дрібними кроками, підійшли до неї. Під заслінкою лежала вправлена в грубу шкіряну палітурку товста книга й повільно тліла. Од неї підіймався сірий ароматний дим. Октябрин простягнув був руку до книги, але тут-таки відсахнувся — його ніби вдарило електричним зарядом.

— Чортівня якась! — зацокотів він зубами.

— То що, Євангеліє? — зазирнув у піч сміливий Перекотиполе.

Він підняв із підлоги коцюбу і, підваживши книжку, підтяг її до припічка.

— Ка-пі… — прочитав написане на палітурці. Інші літери згоріли.

— Капітал. Карл Маркс, — Октябрин уже знав, що це за книга.

— Пішли, хлопці, до мене, — раптом мовив Лаврін і рвонув надвір. — Бо ще нам контрреволюцію припишуть. Скажуть, шо це ми палили. Краще вже моє ліжко забрати. Та й чи мені є різниця на чім спати?

— Та й моє можна, — погодився Октябрин, і хлопці швидко замолотили ногами сніг, віддаляючись від будинку Сидора Пелюка.

***

Терновий мислив лиш про кінець цього апокаліпсису. Уявляв, яким він буде. Обмізковував, що станеться з цією землею після того, як щезнуть з цього світу всі його односельці. У хвилини тотального мороку писав про це. А хотілося ж писати про чудову українську природу, про багатства цієї землі, про заможних трударів, які своїм потом роблять власне життя кращим.

Чимало поетів